Другий ліхтар несе Люсі Гарпер, яку мені навіть вмовляти довго не довелося: вона одразу погодилася, щойно дізналася, що Деніел убив її батька. Потім виходить охоронець Стенвіна. Голова його перев’язана, видно лише зимні, жорстокі очі. Усі вони озброєні, але жоден з них не здається достатньо впевненим, і я сумніваюся, що бодай хтось із цих людей, коли стрілятиме, влучить у ціль. Але це не має значення. Зараз важить кількість, а кількість достатня, щоб спантеличити Деніела й Срібну Сльозинку. Вона роззирається, окреслюючи шлях до втечі.
— Гру завершено, Деніеле, — кажу я, голос мій бринить крицею. — Здавайтеся, і я дам вам змогу повернутися до Блекгіту цілим і неушкодженим.
Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.
— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — кажу я. — Але ви лагідно поставилися до Белла того, першого ранку, і я бачив вашу приязнь до Майкла під час полювання. Згадайте, що ви порядна людина, відкличте Лакея. Дозвольте мені з Анною піти.
На його обличчі вагання й мука, але цього замало. Блекгіт геть його отруїв.
— Убийте їх, — люто наказує він.
Позаду мене лунає постріл з рушниці, і я інстинктивно гепаюся на землю. Мої союзники кидаються навтьоки, а на них ідуть Деніелові посіпаки, стріляючи в темряву навмання. Той здоровань без зброї кидається ліворуч, пригинається, намагається накинутися зненацька.
Не знаю, мій це гнів чи мого втілення, але я кидаюся на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не лиходія. Він обурений тим, що до нього насмілилися поставитися таким чином. Мій гнів дуже особистий. Деніел заступав мені шлях уже від першого ранку. Він намагався вибратися з Блекгіту по моїх кістках, руйнував мої плани, щоб утілити в життя свої власні. Він прийшов до мене як друг, він усміхався й брехав, сміявся, зраджуючи мене, і саме це змушує мене стрімко, наче спис у живіт, кинутися на нього.
Він ухиляється, б’є мене в живіт аперкотом. Згинаюся навпіл, кóпаю його в пах, потім хапаю за комір і валю на землю.
Компас я помічаю запізно.
Ним він б’є мене по щоці — скалки крають обличчя, кров скрапує з підборіддя. Очі сльозяться, вологий падолист чвакає під долонями. Деніел наближається, але повз нього зі свистом пролітає куля й зачіпає Срібну Сльозинку. Та скрикує, схопившись за плече, і падає.
Глипнувши на рушницю, що тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить до Блекгіту. Я схоплююся й кидаюся навздогін.
Ми біжимо, наче гончак і лисиця, моріжком перед маєтком і далі, під’їзною алеєю до селища, мчимо повз сторожівню. Я майже переконаний, що він прямує до селища, аж раптом Деніел повертає ліворуч, на стежку, що веде до колодязя, а відтак до озера. Там темно, хоч в око стрель, тільки місяць таїться в хмарах, наче пес — за старим дерев’яним парканом, і я незабаром гублю того, за ким женуся.
Побоюючись засідки, зупиняюся, ретельно дослухаючись. Пугукають сови, дощ скрапує крізь листя. Гілля чіпляється за одяг, а я пригинаюся, кривуляю й зрештою наздоганяю Деніела, який зупинився біля води, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Штормовий ліхтар стоїть біля його ніг.
Тікати йому нема куди.
Руки мої тремтять, у грудях вовтузиться страх. Лють додала мені сміливості, але вона ж пошила мене в дурні. Дональд Девіс низенький і тендітний, м’якший за пуховицю, на якій звик спати. Деніел вищий, дужчий. Він звик полювати на таких, як я. Та кількісна перевага, яка була в мене на цвинтарі, тепер лишилася позаду, а це означає, що вперше, відколи я прибув до Блекгіту, жоден з нас не може передбачити, що буде далі.
Помітивши, що я наближаюся, Деніел махає мені рукою, жестом просить дати йому відхекатися. Я даю йому цю змогу, а сам тим часом обираю важку каменюку, яку можна використати як зброю. Після компаса про правила чесного двобою можна забути.
— Хай що робіть, вони не дозволять вашій подрузі звідси піти, — каже він, важко дихаючи. — Срібна Сльозинка все мені розповіла про вас в обмін на те, що я знайду й уб’ю Анну. Вона розказала мені про ваші подоби, про те, де й коли вони прокидаються. Хіба ви не розумієте? Усе це не має значення, Ейдене. Єдиний, хто звідси вибереться, — це я.
— Ви могли б розповісти мені про все це раніше, — кажу я. — Усе не мало отак-от завершуватися.
— У мене були дружина й син, — каже він. — Це той спомин, який я приніс сюди, до Блекгіту. Ви уявляєте, як це? Знати, що вони там, зовні, чекають на мене. Чи були й чекали.
Я ступаю до нього крок, тримаючи камінь напереваги.
— І як ви дивитиметеся їм у вічі, знаючи, якою ціною здобули право на повернення?
— Я такий, яким мене зробив Блекгіт, — видихає він і спльовує в багно.
— Ні. Це Блекгіт такий, яким його зробили ми, — кажу, підступаючись іще на крок. Він і досі згорблений, досі зморений. Ще кілька кроків — і все буде завершено. — Нас сюди привели наші власні рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.
— А що, на вашу думку, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене знизу вгору. — Сидіти тут і каятися, допоки хтось не зволіє випустити нас звідси?
