— Я нікому анічичирк, Люсі. Дякую тобі, — запевняю я, удаючи, ніби замикаю вуста на ключ. — Менше з тим, мені треба з нею поговорити. Чи не могла б ти повідомити, що я її шукаю? Можеш не казати навіщо, але, якщо вона прийде до моєї кімнати, на вас обох чекатиме винагорода.
Вона вагається, але доволі швидко зголошується й мчить геть, перш ніж я встигаю витрясти з неї ще якісь обіцянки.
Якби Рейвенкортові таке було до снаги, я б вийшов з галереї вистрибом. Хоча Евелін до Рейвенкорта байдуже, вона все одно мій друг, і, хай там як, я хочу врятувати її. Якщо хтось напав на неї в лісі сьогодні вранці, можна припустити, що ця особа ввечері братиме безпосередню участь у її вбивстві. Я мушу зробити все можливе, щоб запобігти цьому, і, сподіваюся, ця Мадлен Обер мені в цьому якось зарадить. Хтозна, може, завтра о цій порі я вже знатиму ім’я вбивці. Якщо Моровий Лікар дотримається обіцянки, я зможу полишити цей маєток і більше не мінятиму подоби.
Мого піднесеного настрою вистачає тільки до коридору. Що далі я опиняюся від яскраво освітленого вестибюля, то тихішим стає веселе мугикання. Присутність Лакея змінила Блекгіт: тіні, що чаяться по темних кутках, моя уява перетворює на загрозу жахливої смерті. Зморене серце аж заходиться від найменшого шурхоту. Коли я нарешті дістаюся власної вітальні, з мене струменить піт, а в грудях тисне.
Зачиняю за собою двері, довго й тремтливо видихаю. Якщо так триватиме й далі, то в Лакея не буде потреби мене вбивати — я до цього просто не доживу.
Вітальня в мене дуже гарна. Під люстрою, у якій відбивається яскраве полум’я каміна, стоять фотель і канапа. На креденці я бачу пляшки з алкоголем, содову, нарізані фрукти, настоянки й цеберко з напіврозталим льодом. Окрім того, там височіє хиткий стос сандвічів з яловичиною, з яких скрапує гірчиця. Мій шлунок прагне їжі, але тіло не слухається.
Треба перепочити.
Фотель обурено стогне під моєю вагою, ніжки його згинаються. Дощ тарабанить у вікно, небо похмуро-фіолетове, ніби басаман. Це той самий дощ, що періщив учора? Ті самі хмари? Чи кролики риють ті самі нори, лякаючи дрібну комашню? Чи ті самі птахи ширяють у тому самому напрямку, б’ються в ті самі шиби? Якщо все це пастка, то задля якої здобичі її влаштовано?
— Так, мені зараз не завадить хильнути, — бурмочу я, потираючи скроні, у яких нуртує кров.
— От, будь ласка, — лунає жіночий голос у мене за спиною, і просто з-за мого плеча тендітна рука з худорлявими натрудженими пальцями простягає мені келих.
Я намагаюся розвернутися, але Рейвенкорта забагато, а фотеля замало.
Жінка нетерпеливо струшує келих, у якому дзеленчить лід.
— Пийте, допоки лід не розтанув, — радить вона.
— Сподіваюся, ви пробачите мою недовіру, але я не звик приймати частування від незнайомих жінок, — кажу я.
Вона схиляється до мого вуха, шкіра на шиї відчуває тепло її дихання.
— Але ви мене знаєте, — шепоче вона. — Я була в кареті з дворецьким. Мене звати Анна.
— Анна! — вигукую я, намагаючись звестися. Утім її долоня, важка, ніби ковадло, тисне на плече, змушуючи мене знову опуститися на подушки.
— Не марнуйте сил: допоки ви зведетеся, я вже піду, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені треба, щоб ви припинили мене шукати.
—
— Тому що мене намагаєтеся знайти не лише ви, — каже вона, трохи задкуючи. — На мене також полює Лакей, а йому відомо, що ми діємо спільно. Якщо ви й надалі мене шукатимете, то виведете його просто до мене. Ми обоє в безпеці, поки мене не знайдуть. Отже, відкличте ваших нишпорок.
Я відчуваю, як вона відступає, кроки віддаляються до дверей у глибині вітальні.
— Зачекайте! — вигукую я. — Чи вам відомо, хто я? Чому ми тут? Будь ласка, має ж бути бодай щось, що ви можете мені розповісти!
Вона завмирає, обмірковуючи мої слова.
— Єдиний спомин, який залишився в мене, коли я отямилася, — це ім’я, — каже вона. — Здається, воно ваше.
Я стискаю бильця крісла.
— Яке ім’я?
— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я виконала ваше прохання, дослухайтеся до мого. Припиніть мене шукати.
— Ейден Бішоп, — кажу я, ласуючи голосними. — Ейден… Бішоп. Ейден. Ейден. Ейден.
Протягом останніх півгодини я виголошую власне ім’я з різними інтонаціями й вимовою, сподіваючись виманити зі свого норовливого розуму бодай якісь спомини. Поки що єдине, чого я домігся, — це того, щоб у мене пересохло в роті. Розвага не сказати б що вдала, але нічого іншого мені не залишається.
Пів на другу вже минуло, Гелен Гардкасл на зустріч не з’явилася й свою відсутність у жоден спосіб не пояснила. Я покликав покоївку й відрядив до неї, але мене сповістили, що власницю Блекгіту ніхто не бачив від самісінького ранку. Ця бісова леді кудись зникла.
Ба більше, ані Каннінгем, ані Мадлен Обер до мене також не прийшли. На те, що камеристка Евелін відгукнеться на мій заклик, я майже не сподівався, але от Каннінгема немає вже кілька годин. Зеленого поняття не маю, де це він затримався, і терпець мені потроху уривається. У нас іще стільки справ попереду, а часу так мало!
