— Агов, Сесіле! — чую хрипкий голос. — Гелен іще у вас? Мені сказали, що маєте з нею зустріч!
У дверному отворі стовбичить літня леді, убрана в широчезне червоне пальто, капелюх і забрьохані гумаки, які сягають їй майже колін. Щоки в неї побуряковіли від холоду, до обличчя наче примерзла невдоволена гримаса.
— Боюся, ми з нею ще не бачилися, — відповідаю. — Я й досі на неї чекаю.
— І ви також? Справді? Ця бісова жінка мала зустрітися зі мною вранці в саду. Натомість я цілу годину марно прочекала на лавці, тремтячи від холоду, — каже вона, важко підступаючи ближче до каміна.
На ній стільки шарів одягу, що найменша іскра достеменно перетворить її на поховальне вогнище давнього вікінга.
— Цікаво, де це вона була поділася? — каже жінка, стягуючи із себе рукавички й жбурляючи їх на сусідній фотель. — Тут, у Блекгіті, з розвагами сутужно. Хочете випити?
— Та я ще й цей не допив, — відповідаю, демонструючи їй свій келих.
— Добре заняття собі знайшли. А мені оце спало на думку вирушити на прогулянку, а коли повернулася, то заледве домоглася, щоб мені відчинили двері. Гупала в шиби півгодини, але вся челядь десь завіялася. Таке враження, що ми в Америці!
Карафку видобуто з бару, келих ударяє по дерев’яній стільниці. Лід дзенькає по склу, потім потріскує, коли на нього ллється напій. Чути сичання, булькання, а відтак ковтання й довге задоволене зітхання літньої леді.
— Оце вже інша річ, — каже вона.
Знову дзенькає скло — отже, перший келих був тільки задля розігріву.
— Я ж казала Гелен, що це свято — просто жахлива ідея, але вона й чути не хотіла! І от маєте: Пітер ховається в сторожівні, Майкл щосили намагається розважити гостей, а Евелін улаштовує маскарад. І все завершиться цілковитим фіаско, от побачите!
З келихом у руці літня пані повертається до каміна. Скинувши із себе кілька шарів одягу, вона чудодійно зменшується — тепер я бачу рожеві щоки, маленькі почервонілі долоні й норовливу копицю сивого волосся.
— А це ще що таке? — дивується вона, беручи білу листівку з камінної полиці. — Ви що, збиралися мені писати, Сесіле?
— Перепрошую?
Вона простягає мені листівку — на ній написано всього чотири слова.
Зустрітися з Міллісент Дербі.
А.
Певна річ, руку до цього доклала Анна.
Спершу підпалені рукавички, а тепер оце знайомство. Химерне відчуття: хтось, схоже, розсипає хлібні крихти[16], указуючи мені шлях, — але приємно знати, що в цьому місці в мене є друг, навіть якщо це й руйнує мій здогад про те, що місіс Дербі — мій суперник чи ще одна моя подоба. Ця літня пані надто яскрава, щоб її особистість поєднувалася зі ще одною.
«А нащо тоді вона рознюхувала щось на кухні, розпитуючи про покоївок?»
— Я наказав Каннінгемові запросити вас до себе, щоб перехилити чарку, — кажу лагідно, ковтнувши віскі. — Він, мабуть, відволікся, коли записував доручення.
— От саме це завжди й трапляється, коли ви доручаєте представникам нижчої верстви важливі завдання, — форкає Міллісент, умостившись у сусідньому фотелі. — От побачите, Сесіле, настане день, коли з’ясується, що цей хлоп спустошив ваші банківські рахунки й накивав п’ятами з однією з ваших покоївок. Гляньте лишень на цього клятого Теда Стенвіна. Поки був єгерем, ходив будинком навшпиньки, а зараз поводиться так, ніби цей маєток належить йому. Який нахаба!
— Стенвін і справді неприємний тип, а от челядь тут наче нівроку, — кажу я. — Вони дуже про мене дбають. До речі, я чув, що ви й самі до кухні заходили, тож не такої ви вже про них поганої думки.
Жінка відмахується від моїх заперечень, мимохідь покропивши їх віскі.
— А, ви про це… — Моя співрозмовниця замовкає, ковтає, зумисне зволікаючи. — Я просто вирішила, що хтось із покоївок поцупив дещо в мене з кімнати. Та й по всьому. Я про це й кажу: ніколи не знаєш, що в іншого на думці. Пам’ятаєте мого чоловіка?
— Не вельми, — озиваюсь я; від того, як вправно вона змінила тему, мене сповнює захват. Хай там що вона робила на кухні, але достеменно не нарікала на слуг.
— От і з ним так само, — форкає вона. — Жахливе походження з низів, але, менше з тим, спромігся відкрити сорок з гаком текстильних мануфактур… і при цьому аж до скону залишався цілковитим бовдуром. Наш шлюб тривав п’ятдесят років, а всміхнулась я вперше в день його похорону. Відтоді завжди весела…
Її перериває якийсь скрип з коридору, потім верещать начепи дверей.
— Може, це Гелен? — питає Міллісент і зводиться з фотеля. — Її кімната тут поряд.
— А я вважав, що Гардкасли живуть у сторожівні.
— Це Пітер живе в сторожівні, — каже вона, зводячи брову. — Гелен залишилася тут, у маєтку, сама наполягла на цьому. Шлюб у них завжди був благенький, а незабаром узагалі розвалиться. От слово честі, Сесіле, сюди задля самого скандалу вже варто було приїхати!
Літня леді прямує до коридору, гукає Гелен, аж раптом замовкає.
— Що це в біса за?.. — бурмотить вона, а відтак знову зазирає до мене. — А підведіться-но, Сесіле, — звертається до мене нервово. — Тут щось дивне відбувається!
