Звісивши руки з колін, мій добрий самарянин нахиляється до мене зі спантеличеною усмішкою.
— Щось я не добираю. Як таке може бути, що ви знаєте її ім’я, але не певні, чи ви з нею знайомі?
— Я втратив пам’ять, хай йому грець! — перериваю його, скидаючи тягар цього зізнання просто на підлогу між нами. — Я навіть власного імені не пам’ятаю, а як друзів звати — тим паче!
Хвиля скепсису здіймається в його очах. І мені не годиться його за це винуватити: я й сам розумію, якою мірою безглуздо все це звучить.
— Моя пам’ять жодного стосунку не має до того, що я бачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки його довіри до себе. — Я бачив жінку, яку хтось переслідував, вона кричала, але її крик урвався після пострілу. Ми маємо обшукати ліс!
— Зрозуміло… — Він затинається, струшує якусь порошинку зі штанів. Наступні його слова звучать дуже обережно: він ретельно їх добирає, а вимовляє ще обачніше, наче пропонуючи мені якесь приношення: — А чи можливо таке, що ті двоє, яких ви побачили, — то були закохані голуб’ята? Може, вони просто бавилися в лісі? А звук… то могла хруснути якась гілка. Чи, може, то був постріл зі стартового пістолета? Холостим набоєм?
— Ні, ні, вона кликала на допомогу! Вона була налякана! — вигукую я і, не стримавшись, схвильовано схоплююся зі стільця, упускаючи на підлогу брудний рушник.
— Так, так, авжеж, — каже він заспокійливо, спостерігаючи, як я міряю кроками кімнату. — Я вам вірю, друже мій, але полісмени дуже прискіпливі щодо таких речей. До того ж їм подобається шити штатських людей у дурні…
Я безпорадно дивлюся на нього, відчуваючи, що тону в морі банальності.
— Її убивця дав мені оце, — кажу, раптом згадавши про компас, який лежить у мене в кишені. Витягаю його. Він зашмарований брудом, тому доводиться протерти його рукавом. — Там, позаду на корпусі, є монограма, — показую тремким пальцем.
Він вивчає компас, примруживши очі, ретельно оглядає його зусібіч.
— С. Б., — каже він звільна, зводячи очі на мене.
— Так!
— Себастіан Белл. — Він замовкає на мить, помітивши моє спантеличення. — Це ваше ім’я. С. — це Себастіан. Це ваші ініціали. Це
Роззявляю рота. І стуляю його, так і не видушивши жодного звуку.
— Напевне, я його загубив, — кажу нарешті. — А вбивця, мабуть, знайшов.
— Можливо, — киває він.
Саме його доброзичливість змушує мене почуватися так, ніби ґрунт вислизає з-під ніг. Він, певна річ, уважає, що я схиблений бевзь напідпитку, який цілу ніч вештався лісом, а тепер, повернувшись, верзе казна-що. Утім, замість лютитися, він мене жаліє. Оце найгірше. Лють вагома й відчувана, її прояви можна спростувати хоча б за допомогою кулаків. А жаль — це габа туману, у якій просто губишся.
Падаю у фотель, стискаю скроні. Там, у лісі, убивця, а я не годен переконати бесідника в тому, що нам загрожує небезпека.
«Убивця, який підказав вам шлях додому?»
— Я достеменно знаю, що саме бачив, — наполягаю я.
«Та ви навіть не знаєте, хто ви такий!»
— Певна річ, — киває мій бесідник, не розуміючи причини цієї заяви.
Я дивлюся в порожнечу, думаю тільки про жінку на ймення Анна, яка лежить у лісі мертва.
— Слухайте-но, ви поки що відпочиньте, — каже він, зводячись. — А я тим часом порозпитую, чи не зник, бува, хтось із будинку. Може, тоді ситуація стане зрозумілішою…
Тон у нього заспокійливий, але буденний. Хай там який доброзичливий цей чоловік щодо мене самого, він не йме віри моїм словам. Щойно зачинивши за собою двері, він задля годиться спитає когось із челяді, а тим часом мертва Анна й далі лежатиме в лісі.
— Я бачив, як убили жінку, — кажу, зморено спинаючись на ноги. — Я мав її захистити, але не зробив цього. І тепер ладен обшукати кожен дюйм цього лісу, якщо знадобиться, аби довести, що кажу правду.
Якусь мить він пильно дивиться мені просто в очі, його скепсис пасує перед моєю впевненістю.
— І звідки ви маєте намір почати? — запитує він. — Довкола тисячі акрів лісу, а ви, попри всі свої добрі наміри, на ногах не тримаєтеся. Хай там хто ця Анна, вона вже мертва, а її вбивця накивав п’ятами. Зачекайте годину — я зберу пошуковий загін і розпитаю челядь. Бодай хтось у цьому будинку має знати, хто вона така й куди поділася. Ми її знайдемо, обіцяю, але діяти треба розважливо… — Він стискає моє плече. — Ви згодні дослухатися до мене? Дайте мені годину. Будь ласка.
Мене аж душить незгода, але він таки має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і, хоча смерть Анни ятрить сумління, я не хочу самотою вештатися лісом. Я ж заледве звідти врятувався.
Поступаюся, смиренно киваючи.
— Дякую, Себастіане, — каже він. — Для вас уже готують ванну. Опорядкуєте себе, а я відряджу до вас лікаря й накажу камердинерові приготувати для вас одяг. Відпочиньте трохи, зустрінемося у вітальні, коли час буде обідати.
Поки він не пішов, мені треба спитати, що це за місце таке, спитати, що я роблю тут, але мене поймає нетерплячка: я хочу, щоб він якнайшвидше взявся розпитувати, щоб можна було пристати до пошуків. Зараз одне тільки запитання не дає мені спокою. Він уже прочинив двері, коли мені нарешті вдається дібрати слова.
