— У маєтку є хтось із моїх родичів? — питаю я. — Хтось, хто про мене хвилюється?
Він озирається на мене через плече; в очах співчуття.
— Ви нежонатий, друже мій. Родичів не маєте, за винятком якоїсь підстаркуватої тітки, яка контролює ваші фінанси. Друзі у вас є, от я, прикладом, один з них, але хай там хто ця Анна, ви ніколи про неї не згадували під час наших розмов. Відверто кажучи, аж дотепер я від вас навіть імені цього не чув.
Під моїм розчарованим поглядом він зніяковіло відвертається й зникає в зимному коридорі. Двері зачиняються за ним, полум’я в каміні непевно стинається.
Схоплююся зі стільця — ще навіть не вгамувався протяг з коридору. Висуваю шухляди нічного столика, шукаючи бодай якусь згадку про Анну серед речей, хоча б щось, що могло б довести: вона не вигадка мого хворого мозку. На жаль, спальня вперто не виказує власних таємниць. Окрім портмоне з кількома фунтами, єдиний особистий предмет, який трапився мені на очі, — це листівка-запрошення із золотим тисненням. На лиці — список гостей, з іншого боку — припис від руки вишуканим почерком:
Запрошення адресоване докторові Себастіану Беллу. Лише за кілька секунд мені вдається збагнути, що це моє власне ім’я. А й справді, мій добрий самарянин раніше його згадував, але зараз, коли бачу його на папері, та ще й із зазначенням фаху, це ще дужче спантеличує мене.
Я не відчуваю себе Себастіаном, а доктором — тим паче.
Кривенька посмішка з’являється на губах.
Цікаво, скільки в мене залишиться пацієнтів після того, як я начеплю стетоскоп догори дриґом.
Укинувши запрошення до шухляди, роздивляюся Біблію, що лежить на нічному столику. Гортаю заяложені сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведено червоним атраментом[7], але я, хоч стрільте, не можу второпати, чому саме вони аж такою мірою значущі. Я сподівався був знайти дарчий напис чи схованого між сторінками листа, але жодної нової відомості ця Біблія мені не подарувала. Стискаючи книгу обіруч, удаюся до незугарної спроби помолитися, сподіваючись відновити колишню віру, але почуваюся цілковитим дурнем. Побожність полишила мене разом з усім іншим.
На черзі одежна шафа. Попри те що в кишенях одягу не вдається знайти нічого цікавого, під стосом ковдр я бачу дорожню скриню. Це чудова старовинна річ: витерта шкіра, потьмянілі залізні скоби, важка застібка захищає вміст від чужих цікавих очей. Лондонська адреса — судячи з усього, моя власна — написана на ярлику, хоча жодної асоціації вона в мене не викликає.
Знімаю смокінг, витягаю скриню з шафи на підлогу. Її вміст дзенькає з кожним моїм порухом. Зі схвильованим зойком натискаю кнопку застібки — і не стримую стогону, виявивши, що ця бісова штукенція замкнута на ключ. Смикаю віко, потім іще раз, але воно невблаганне. Знову обшукую висунуті шухляди, навіть лягаю долілиць на підлогу й зазираю під ліжко, але там нічого немає, лише пил і мишачий послід.
Ключа ніде не видно.
Єдине місце, яке я поки що не дослідив, — це той кут, де стоїть ванна. Я, наче одержимий, заходжу за розсувну ширму, і серце мало не вистрибує з грудей, адже там я бачу якесь створіння зі знавіснілим поглядом.
Свічадо.
Усвідомлення цього змушує істоту зі знавіснілими очима зніяковіти разом зі мною.
Нерішуче підступаюся й уперше вивчаю себе з голови до ніг. Розчарування моє стрімко дужчає. Лише тепер, роздивляючись тремкого, наляканого хлопа, я розумію, що мав певні очікування щодо власної зовнішності. Не знаю, яким саме я себе уявляв — вищим, нижчим, кощавішим, огряднішим, — але принаймні не цим непоказним створінням, що відбивається в дзеркалі. Каштанове волосся, карі очі, невиразне підборіддя — з таким обличчям легко загубитися в натовпі. Творець не докладав аж таких зусиль, працюючи наді мною.
Власне зображення швидко мені набридає. Знову шукаю ключ від дорожньої скрині, але знаходжу тільки туалетне причандалля та глек з водою. Хай там ким був колись, схоже, я ретельно знищив усі сліди того, ким був до зникнення. Я на межі того, щоб завити від розчарування, але раптом чую стукіт у двері. П’ять упевнених ударів дають змогу уявити особистість відвідувача.
— Себастіане, ви тут? — питає хрипкий низький голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили оглянути вас.
