— Ви мене використали, щоб поцупити в Теда Стенвіна його власність, — каже він стиха, спираючись на край столу. — Щоб обікрасти людину, якій достатньо пальцями ляснути — і мені буде гаплик.
— Перепрошую… — починаю я.
Він рвучко розвертається, пашіючи люттю.
— Ваші вибачення й ламаного шеляга не варті, Джонатане! Так само ви перепрошували після того, як ми владнали ту справу в Ендерлі-Гаусі, а потім ще й у Літтл-Гемптоні. Пригадуєте? А тепер вирішили знову нагодувати мене своїми брехливими перепросинами?
Діккі пхає мені пожужмлену сорочку, щоки його побуряковіли. В очах міняться сльози.
— Скількох жінок ви взяли силою? Ви хоч пам’ятаєте, скільки їх було? Скільки разів ви рюмсали в матінки на грудях, благаючи її все залагодити, присягаючись, що цього більше ніколи не станеться, і добре знаючи, що знову таке втнете? І от тепер ви таке саме влаштували мені, бісовому дурневі доктору Діккі! Оце вже ні, з мене досить! Я цього більше не терпітиму! Ви стали карою Господньою для цього світу, відколи я допоміг вам у ньому з’явитися!
Я благально ступаю до нього крок, але він видобуває з кишені сріблястий пістолет й тієї ж миті опускає руку, навіть не дивлячись на мене.
— Геть звідси, Джонатане. Забирайтеся, інакше, Богом присягаюся, я власноруч укорочу вам віку.
Пильнуючи пістолет, я задкую й вибираюся з кімнати. Опинившись у коридорі, зачиняю за собою двері.
Серце калатає як навіжене.
Це той самий пістолет, з якого ввечері застрелиться Евелін. У руках доктора Діккі знаряддя вбивства.
Важко сказати, скільки я стовбичу посеред власної спальні, витріщаючись на відображення Джонатана Дербі в дзеркалі. Я шукаю того, хто ховається всередині, бодай якийсь натяк на моє справжнє обличчя.
Хочу, щоб Дербі побачив свого ката.
Віскі зігріває горло; поцуплена з вітальні пляшка вже наполовину спорожніла. Мені треба вгамувати трем у руках, щоб зав’язати краватку-метелик. Слова доктора Діккі підтвердили те, що я вже й без того знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті материною грошвою. Цього чоловіка не спіткає правосуддя, не буде ані суду, ані покарання. Щоб він заплатив за скоєне, мені доведеться власноруч відрядити його на шибеницю. І саме це я збираюся зробити.
Але спершу ми маємо врятувати Евелін Гардкасл.
Погляд мій прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, який безневинно лежить собі на кріслі, наче збита на льоту муха. Поцупив його я завиграшки. Для цього знадобилося всього лише відрядити слугу до доктора з повідомленням про вигаданий нещасний випадок і таким чином виманити Діккі з кімнати. Щойно він пішов, я прослизнув до спальні й забрав пістолет з тумбочки біля ліжка. Надто вже довго я давав змогу цьому дню диктувати мені свої умови, годі. Якщо хтось хоче вбити Евелін з цього пістолета, спершу їм доведеться мати справу зі мною. І до біса дурнуваті загадки Морового Лікаря! Я йому не вірю й не лишатимуся байдужим спостерігачем, коли в мене на очах відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити бодай щось хороше.
Засунувши пістолет до кишені піджака, востаннє добряче ковтаю віскі й виходжу в коридор. Сходами простую за всіма іншими гостями донизу на вечерю. На відміну від манер, смак у присутніх просто бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини, на блідій шкірі виблискують прикраси. Попередня апатія де й поділася, її змінив запаморочливий шарм. Тепер, із настанням вечора, гості нарешті неначе ожили.
Як завше, я уважно пантрую, видивляюся серед виру облич Лакея. Він уже давно мав би з’явитися, і що довше триває цей день, то дужчає моє переконання в тому, що наближається щось жахливе. Але принаймні двобій буде чесним. У Дербі мало приємних рис характеру, але його лють наразі мені неабияк на руку. Я насилу його стримую, тому не уявляю навіть, як почуватиметься той, на кого він накинеться, охоплений гнівом.
Майкл Гардкасл стоїть біля входу до вітальні з неначе намальованою усмішкою, вітаючи тих, хто спускається сходами, наче він і справді щасливий бачити їх усіх, аж до останнього негідника. Я мав намір розпитати його про ту загадкову Фелісіті Меддокс і записку біля колодязя, але з цим доведеться трохи зачекати. Між нами непроникна стіна тафти й краваток-метеликів.
Крізь натовп лунає фортепіанна музика, вона вабить мене до галереї. Тут гості ласують напоями, поки челядь за зачиненими дверима обідньої зали накриває на стіл. Беру з першої-ліпшої таці келих віскі, видивляюся Міллісент. Я сподівався був дати Дербі можливість попрощатися з матір’ю, але її ніде немає. Узагалі-то єдиним із присутніх, кого я впізнаю, є Себастіан Белл, який саме простує вестибюлем до своєї кімнати.
Перехопивши якусь покоївку, питаю її, де Гелен Гардкасл. Я сподіваюся, що господиня також десь тут, але вона, виявляється, досі не виходила. Отже, її не було цілий день. Відсутність офіційно перетворюється на зникнення. Те, що леді Гардкасл зникла в день смерті власної доньки, простим збігом бути не може. Але підозрювана вона чи, швидше, ще одна жертва, я поки що не знаю достеменно. Утім, хай там як, я це обов’язково з’ясую.
