Сиджу в кріслі в темному кутку вестибюля. Я розташувався так, щоб добре бачити двері до спальні Евелін. Уже розпочалася вечеря, але за три години Евелін помре, а отже, я маю намір стежити за кожним її кроком до ставка.
Зазвичай така терплячість цій моїй подобі не притаманна, але я виявив, що Дербі подобається палити. Це стало в пригоді, тому що від паління мені трохи паморочиться в голові й паскудні думки цього мерзотника наче повиваються габою. Така-от приємна, хоча й дещо несподівана користь від успадкованої від нього звички.
— Усі будуть напоготові, коли виникне потреба, — каже Каннінгем, виринаючи з потемку й опускаючись навпочіпки біля мого крісла. На обличчі задоволена посмішка. Уторопати, про що йдеться, я не в змозі.
— Хто буде напоготові? — перепитую, дивлячись на нього.
Посмішка зникає, змінюючись зніяковінням. Він квапливо зводиться.
— Перепрошую, містере Дербі, я вирішив був, що це дехто інший.
— Я і
— Ви наказали мені зібрати всіх разом, — каже він.
— Ні, я вам такого не наказував.
Мабуть, ми обидва однаково спантеличені. Обличчя Каннінгема таке ж збентежене, як і мій мозок.
— Перепрошую, він сказав, що ви все зрозумієте, — каже він.
— Хто сказав?
Увагу мою відтягає якийсь шум у вестибюлі. Я озираюся й бачу, як мармуровою підлогою мчить Евелін і ридає, ховаючи обличчя в долонях.
— От, візьміть, мені вже час, — каже Каннінгем, пхаючи мені до рук клаптик паперу. На ньому лише два слова: «Усі вони».
— Зачекайте! Я не розумію, що це означає! — гукаю я йому навздогін, але вже запізно: він пішов.
Я б гайнув за ним, але слідом за Евелін до вестибюля вибігає Майкл. От саме заради цього я тут і з’явився. Саме зараз відбувається те, що перетворило Евелін з мужньої та доброї жінки, з якою я познайомився в подобі Белла, на спадкоємицю-самовбивцю, яка вкоротить собі віку біля дзеркального ставка.
— Еві! Еві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити! — вигукує Майкл, перехопивши її за лікоть.
Вона хитає головою, сльози виблискують у світлі канделябрів так само яскраво, як діаманти у волоссі.
— Я просто… — Голос їй перехоплює. — Мені треба…
Вона знову хитає головою, відштовхує його, мчить повз мене до своєї спальні. Незугарно длубає ключем у замку, прослизає досередини й затраскує за собою двері.
Майкл проводжає її засмученим поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Мадлен саме несе до обідньої зали. Він вихиляє вино одним ковтком, щоки його маковіють. Забравши з рук тацю, він відряджає камеристку до спальні Евелін.
— Щодо цього не переймайтеся, ідіть до своєї пані, — наказує він.
Враження від цього широкого жесту, утім, трохи псує те спантеличення, з яким він роздивляється своє надбання — тридцять келихів портвейну, бренді й хересу.
Зі свого фотеля я бачу, як Мадлен стукає у двері спальні Евелін. Бідолашна француженка що мить, то дужче засмучується, адже на неї не зважають. Нарешті вона повертається до вестибюля, де Майкл і досі силкується збагнути, куди ж йому подіти тацю.
— Боюся, що мадемуазель… — Мадлен розпачливо розводить руками.
— Усе гаразд, Мадлен, — відгукується Майкл зморено. — День був надто важкий. Зараз ліпше дати їй спокій. Упевнений, коли вона потребуватиме вашої допомоги, то сама вас покличе.
Мадлен якийсь час вагається, озирається на двері Евелін, але врешті-решт робить те, що їй сказали, — зникає, вирушає чорними сходами до кухні.
Майкл і досі роззирається, куди б це подіти тацю, аж тоді помічає, що я на нього дивлюся.
— Я, мабуть, схожий на цілковитого бовдура, — каже він, зашарівшись.
— Та ні, радше вже на офіціанта-шелепу, — щиро озиваюсь я. — Що, схоже, вечеря вийшла не вельми?
— Це все через ту справу з Рейвенкортом, — виправдовується він, не надто надійно примостивши нарешті тацю на м’яких бильцях сусіднього фотеля. — У вас, бува, цигарки немає?
Виринаю з напівтемряви, даю йому цигарку, запалюю її.
— Вона й справді мусить стати його дружиною? — питаю я.
— Стариганю, та ми ж на межі цілковитої руїни, — зітхає він, довго затягуючись. — Батько скупив геть усі вичерпані родовища й побиті ріжками плантації в цій імперії. За рік-два в нас не залишиться ані шеляга.
— Але ж я був вважав, що в Евелін не дуже добрі стосунки з батьками. Чому вона зголосилася на це?
— Заради мене, — озивається він, похитавши головою. — Батьки пригрозили позбавити мене спадку, якщо вона не підкориться. Мені б це мало лестити, якби ж то не це бісове відчуття провини.
— Має бути якийсь інший вихід.
— Батько вже вичавив усе, що міг, з тих небагатьох банків, на які й досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо цих грошей, тоді… Щиро кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми зубожіємо, і я впевнений, що нам буде непереливки.
— Так само, як більшості людей, — кажу я.
— Ну, вони принаймні вже мають досвід… — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — А чому це у вас голова забинтована?
Я сором’язливо торкаюся бинтів, про які геть забув.
