— Та я тут невдало поспілкувався був зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як вони сварилися з Евелін щодо якоїсь жінки на ймення Фелісіті Меддокс і спробував був утрутитися.
— Фелісіті? — перепитує він. З його обличчя зрозуміло, що це ім’я йому знайоме.
— Ви її знаєте?
Він відповідає не одразу. Глибоко затягується цигаркою, потім звільна видихає.
— Це давня подруга сестри, — одказує нарешті. — Гадки не маю, чому б це їм через неї сваритися. Евелін уже кілька років її не бачила.
— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила для Евелін записку біля колодязя.
— Ви впевнені? — перепитує він недовірливо. — У списку гостей її не було, Евелін також нічого мені про неї не казала.
Нас перериває якийсь шум, що лунає від дверей. До мене квапиться доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до вуха.
— Ваша матінка… — шепоче він. — Маєте йти зі мною.
Хай там що сталося, це щось такою мірою жахливе, що він аж змушений був забути про свою неприязнь до мене. Вибачившись перед Майклом, я кваплюся за доктором, відчуваючи, як щокроку мене охоплює все дужчий жах. Урешті Діккі заводить мене до материної спальні.
Вікно розчахнуте, під зимним протягом тремтить полум’я свічок, які освітлюють кімнату. За кілька секунд мої очі звикають до напівтемряви, і я нарешті її бачу.
Міллісент лежить у ліжку на боці, неначе вирішивши трохи перепочити. Вона вже взялася була перевдягатися до вечері й зачесала своє зазвичай розкустране сиве волосся, відтуливши обличчя. Очі заплющені. Вона не дихає.
— Мені дуже шкода, Джонатане. Я знаю, якою мірою ви з нею були близькі, — каже Діккі.
Скорбота стискає мені горло. Хоч як я переконував себе, що ця жінка не моя мати, я не годен нічого з цим удіяти. Раптово навертаються сльози. Не спроможний видушити ні слова, пойнятий тремом, сідаю на стілець біля ліжка, стискаю в долонях досі теплу руку.
— У неї стався серцевий напад, — каже доктор Діккі зболено. — Усе, напевне, відбулося раптово.
Він стоїть з іншого боку ліжка, обличчя таке саме засмучене, як і моє. Витираючи сльози, він зачиняє вікно, щоб угамувати протяг. Пломінці свічок виструнчуються, заливаючи кімнату теплим золотавим сяйвом.
— Може, її попередити? — розмірковую вголос над тим, що можна було б виправити завтра.
Діккі якусь мить спантеличено дивиться на мене, але, певно, вважає, що це я від горя не при собі, і відповідає лагідно:
— Ні, — хитає він головою. — Про таке попередити неможливо.
— А якщо…
— Просто настав її час, Джонатане, — каже він м’яко.
Я киваю — на щось інше бракує сил. Він іще якийсь час лишається обіч, його слова огортають мене, але я не здатен їх ані почути, ані відчути. Горе моє наче безодній колодязь. Усе, на що я наразі здатен, — це падати в нього й сподіватися, що колись дістануся дна. А втім, що глибше я падаю, то зрозумілішим стає, що я оплакую не лише Міллісент Дербі. Там, у глибині, є щось, приховане попід горем моєї подоби, — щось, що належить самому Ейденові Бішопу. Воно — болісне й несамовите, гірке й пристрасне — стугонить там, у мене всередині. Горе Дербі тільки проявило це відчуття, але, хай як я намагаюся, мені не вдається витягнути його з темряви.
«І не треба».
— Що воно таке?
«Частина вашого справжнього „я“. Облиште її».
Увагу мою привертає стукіт у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минуло вже понад годину. Доктора обіч немає. Мабуть, пішов, а я й не помітив.
До кімнати зазирає Евелін. Обличчя в неї бліде, щоки розпашілі від холоду. Вона й досі вбрана в блакитну вечірню сукню, хоча вже доволі пожужмлену. Діадема стирчить з кишені її довгого кремового пальта. Гумові чоботи залишають на підлозі брудні відбитки й падолист. Схоже, вони з Беллом щойно повернулися з цвинтаря.
— Евелін… — починаю я, але від горя перехоплює горло.
Евелін складає докупи все, що бачить, цокає язиком, заходить до кімнати й рішучо прямує до пляшки віскі, що стоїть на креденці. Щойно наблизивши келих мені до губ, вона рвучко перекидає його, примушуючи мене одним ковтком вихилити його вміст.
Похлинувшись, я відштовхую келих, віскі тече підборіддям.
— Нащо ви…
— У такому стані ви навряд чи зможете мені допомогти, — каже вона.
— Допомогти?
Вона пильно, оцінювально роздивляється мене, а відтак дає носовичок.
— Підборіддя витріть, у вас просто жахливий вигляд, — наказує вона. — До того ж смуток вашій пихатій пиці не личить.
— Але звідки…
— Довга історія, — озивається вона. — А в нас, боюся, часу обмаль.
Сиджу дурень дурнем, намагаючись збагнути, що відбувається, і жалкуючи, що не маю гострого Рейвенкортового розуму.
Стільки всього сталося, стільки подій, які мені не вдається скласти докупи. Я почуваюся так, наче роздивляюся докази крізь каламутне збільшувальне скло, а тим часом Евелін, погідлива, геть-чисто літній ранок, накриває обличчя Міллісент ковдрою. Байдуже, хоч як я зі шкіри пнуся, але за нею не встигаю.
Цілком очевидно, що цей напад істерики за вечерею буцімто через заручини був удаваним, адже зараз від її смутку не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, голос замислений.
