Келих мій уже спорожнів, у голові паморочиться. Мене оточують сміх і розмови, друзі й коханці. Дербі веселощі дратують. Я відчуваю його відразу, його огиду. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він сам себе ненавидить.
Челядь прослизає повз мене зі срібними тацями напереваги — на часі остання для Евелін трапеза.
«Чому вона не боїться?»
Зі свого місця я чую її сміх. Вона спілкується з гостями так, наче в неї все життя попереду. Проте коли вранці Рейвенкорт згадав про небезпеку, яка на неї чатує, було зрозуміло, що Евелін про неї відомо.
Полишивши келих, простую вестибюлем до коридору, який веде до кімнати Евелін. Якщо відповіді існують, можливо, саме там я їх знайду.
Полум’я світильників пригашене — вогники ледь жевріють. Тут, на краю світу, про який усі забули, панують тиша й туга. Я вже здолав половину коридору, коли помічаю червону пляму, що виникає в напівтемряві просто переді мною.
Лакейська ліврея.
Чоловік заступає мені шлях.
Ціпенію.
Озираюся, намагаючись збагнути, чи встигну дістатися вестибюля, перш ніж він на мене накинеться. Ні, шансів на це небагато. Я взагалі не певен, чи послухаються мене ноги.
— Перепрошую, сер, — чую веселий голос. Лакей підступається до мене — і я бачу низенького кощавого хлопця щонайбільше років тринадцяти. На подзьобаному прищами обличчі нервова усмішка.
— Перепрошую, — повторює він за мить, і я розумію, що заступив йому шлях. Пробурмотівши якесь вибачення, даю йому пройти й полегшено видихаю.
Лакей так налякав мене, що самого натяку на його присутність досить, щоб сполохати навіть Дербі, який ладен і сонцю натовкти пику за те, що воно його обпекло.
Може, саме цього Лакей і домагався? Може, тому він і не вбив Белла й Рейвенкорта, а тільки знущався з них? Якщо так триватиме й надалі, він завиграшки позбудеться всіх моїх подоб, не діставши з їхнього боку й натяку на спротив.
Що ж, недарма він дав мені прізвисько Кроленя.
Сторожко крокую далі, до кімнати Евелін, але вона замкнена. Стукаю, але відповіді жодної. Тому, не бажаючи так просто відступатися, шилом патоки вхопивши, я відходжу від дверей, намірившись плечем висадити їх. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелен розташовані точнісінько так, як двері до апартаментів Рейвенкорта. Зазираю до обох кімнат, переконуюся, що вони однакові завбільшки. А отже, кімната Евелін колись правила за вітальню леді Гардкасл. Якщо це так, то до неї можна потрапити зі спальні Гелен. І це дуже доречно, адже замок на дверях господині маєтку зламали ще сьогодні вранці.
Здогад мій виявляється правильним. Внутрішні двері приховані за вишуканим гобеленом, що висить на стіні. На щастя, вони не замкнені, і я прослизаю до кімнати Евелін.
Зважаючи на її складні стосунки з батьками, я припускав, що живе вона в прикомірку, але спальня виявляється доволі затишною, хоча й скромною. Посеред кімнати стоїть ліжко під запоною, за завісою ховаються ванна й рукомийник. Покоївка, вочевидь, сюди ще не потикалася, бо ванна й досі повна вистиглої брудної води, рушники вогкою кучугурою височіють на підлозі, на туалетному столику — недбало пожбурене кольє й стос зіжмаканих серветок, зашмарованих косметикою. Фіранки запнуті. У каміні розкладене яскраве полум’я. Воно й чотири гасові лампи по кутках своїм мерехтливим світлом розганяють напівтемряву.
Я тремчу від задоволення. Дербі від цього вторгнення поймає захват, що накриває його теплою хвилею. Я відчуваю, як моя власна душа намагається відмежуватися від нього, але єдине, що я можу наразі зробити, — просто тримати себе в руках, поки перебираю речі Евелін, шукаючи щось, що може змусити її сьогодні ввечері піти до ставка.
Вона неохайна: пожужмлений одяг запхано по шафах як попадя, куди що влізло; прикраси купами лежать у шухлядах упереміш зі старими шарфами й шаликами. Жодної системи, жодного ладу, жодного натяку на те, що вона підпускає покоївку до своїх речей. Хай там які в неї таємниці, приховує вона їх не лише від мене.
Раптом усвідомлюю, що моя рука пестить шовкову блузу. Спантеличено суплюся й аж тоді розумію, що роблю це не з власної волі, а з волі Дербі. Зойкнувши, відсмикую руку й затраскую дверцята шафи.
Я відчуваю його жадання. Він от-от змусить мене впасти навколішки й порпатися в її речах, вдихати її запах. Він чудовисько й на мить усе ж таки спромігся взяти наді мною гору.
Витираю краплини хтивого поту з чола, глибоко вдихаю, щоб опанувати себе, і аж тоді знову беруся за пошуки.
Зосереджуюся, концентруюся, не лишаю ані найменшої шпаринки, до якої міг би пролізти Дербі. Але, попри, це мої пошуки марні. Єдиною вартою уваги річчю, яка трапляється мені попід руку, виявляється старий альбом з цікавинками з минулого Евелін: старі листи від Майкла, дитячі малюнки, вірші й щоденникові записи, які вона робила в підлітковому віці. Усе це створює образ неймовірно самотньої дівчини, яка несамовито любить брата й дуже за ним сумує.
Згортаю альбом, кладу його туди ж, звідки взяв, — під ліжко, — і йду з кімнати якомога тихіше, тягнучи за собою геть оскаженілого Дербі.
