— Я хочу сказати, що довіряю вам. А ви, сподіваюсь, довіряєте мені. Ви... ну, ви для мене такі ж близькі як будь-який друг з Табору Напівкровок. Але щодо інших напівбогів, з обох таборів, — їм важко буде позбутися підозр.
Хейзел зробила неочікуване. Вона нахилилась і поцілувала його в щоку. Це безперечно був сестринський поцілунок. Але вона усміхнулась з такою любов’ю, що Персі відчув, як тепло пройняло його аж до самих п’ят.
— Авжеж ми довіряємо тобі, — промовила вона. — Ми тепер родина. Еге ж, Френку?
— Авжеж, — відповів Френк. — А мені поцілунок дістанеться?
Хейзел розсміялась, але в її сміху відчувалося ледь помітне напруження.
— Ну то що робитимемо? — запитала вона.
Персі важко зітхнув. Час висЛизав із рук.
Минула майже половина двадцять третього червня — і Свято Фортуни було вже наступного дня.
— Мені треба зв’язатись із другом — я дав слово Еллі, — сказав він.
— Як? — запитав Френк. — Одне з тих Іридиних повідомлень?
— Досі не працює, — засмучено промовив Персі. — Я намагався вчора ввечері у будинку твоєї бабусі. Марно. Можливо, тому що мої спогади досі переплутані. Або боги забороняють. Я сподіваюсь, що зможу зв’язатись із друзями уві сні.
Ще один поштовх турбулентності змусив його схопитись за сидіння. Знизу крізь хмарну ковдру виглядали засніжені гори.
— Не знаю, чи зможу заснути. Але мушу спробувати. Не можна залишати Еллу на самоті, поки огри поряд.
— Так, — промовив, Френк. — Нам ще довго летіти. Подрімай, друзяко!
Персі кивнув. Йому пощастило мати таких друзів, як Хейзел і Френк. Те, що він сказав, було правдою — він довіряв їм. У цих химерних, жахливих і божевільних подіях, що забрали всі його спогади і вирвали зі старого життя, Хейзел і Френк були єдиною втіхою.
Персі витягнув ноги, заплющив очі й побачив сон, у якому падає з крижаної гори в холодне море.
* * *
Сон змінився. Він знову був у Ванкувері, стояв перед руїнами особняку Чжанів. Лестригони зникли. Від будинку залишився тільки обгорілий каркас. Бригада пожежників складала своє обладнання і готувалась від’їжджати. Подвір’я зі своїми димними кратерами й борознами від підірваних зрошувальних труб нагадувало зону бойових дій.
На краю лісу носився велетенський чорний кудлатий пес і обнюхував дерева. Пожежники його ніби зовсім не помічали.
Біля одного кратера сидів навприсідки циклоп у завеликих джинсах, черевиках і просторій фланелевій сорочці. У мокрому від дощу брунатному волоссі виднілися грудки бруду. Коли він здійняв голову, велике каре око виявилось червоним від сліз.
— Близько! — застогнав він. — Так близько, але вже не тут!
Біль і тривога в голосі брата розривали серце Персі, але він пам’ятав, що має лише кілька секунд на розмову. Краї зображення вже починали розпливатись. Якщо Аляска — земля поза владою богів, то що далі він рушатиме на північ, то важче буде зв’язатись із друзями, навіть уві снах.
— Тайсоне! — покликав він.
Циклоп несамовито подивився навколо.
— Персі? Братику?
— Тайсоне, зі мною все гаразд. Я тут... ну, не зовсім.
Тайсон вхопився за повітря, наче намагався зловити метелика.
— Я не бачу тебе! Де братик?
— Тайсоне, я лечу до Аляски. Зі мною все гаразд. Я повернусь. Знайди Еллу. Вона гарпія з червоним пір’ям. Вона ховається у лісі біля будинку.
— Знайти гарпію? Червону гарпію?
— Так! Захисти її, добре? Вона мій друг. Відведи її назад у Каліфорнію. У пагорбах Окленда є табір напівбогів — Табір Юпітера. Чекай на мене над Кальдекоттським тунелем.
— Пагорби Окленда... Каліфорнія... Кальдекоттський тунель. — Тайсон крикнув собаці: — Місіс О’Лірі! Ми повинні знайти гарпію!
— Гав! — сказав собака.
Тайсонове обличчя почало розмиватись.
— З братиком усе гаразд? Братик повертається додому? Я сумую за тобою!
— Я теж сумую. — Голос Персі ледве не надламувався. — Незабаром побачимось. Будь обережним! На південь прямує армія велетня. Скажи Аннабет...
Сон змінився.
Персі був на пагорбі на північ від Табору Юпітера. Знизу лежали Марсове Поле і Новий Рим. У легіонському укріпленні лунали горни. Таборяни бігли на збір.
Обабіч від Персі простягалась велетнева армія: кентаври з горнами, шестирукі земленароджені й лихі циклопи в металобрухтових обладунках. Циклопська штурмова вежа відкидала довжелезну тінь під ноги Полібота, який усміхався, дивлячись на римський табір. Він нетерпляче походжав по пагорбу, скидав змій із зелених дредів і давив драконячими ногами невеличкі дерева. Гримаси голодних чудовиськ на його синьо-зеленому нагруднику здавалось кліпали очима під час його рухів.
— Так, — він задоволено фиркнув і встромив тризубець у землю. — Дуйте у свої маленькі сурми, римляни! Я прийшов вас знищити! Стено!
Горгона вилізла з кущів. Салатові гадюки на її голові й жилетка з «Барген-Марту» утворили жахливу кольорову гаму.
— Так, повелителю! Не бажаєте «цуценя-у-ковдрі»?
Вона здійняла піднос з безкоштовними зразками з супермаркету.
— Гм, — промовив Полібот. — Які цуценя?
— О, це не справжні цуценя. Це крихітні хот-доги в круасанах, але на них знижка цього тижня...
— Ба! Тоді мені байдуже! Твої загони готові напасти?
