— Е-е... дякую, — відповів Персі, але вся його увага була прикута до Ніко. — Я гадав, може, ми поговоримо... про те, де я міг тебе бачити раніше.
— Авжеж, — промовив Ніко дещо поспішно. — Справа в тому, що я більшість часу проводжу в Підземному царстві. Тож хіба що ми зустрілись там якимсь чином...
— Вісник Плутона, так його називають. — Дакота відригнув. — Рейна ніколи не знає, що робити із цим хлопцем, коли він навідується. Бачили б ви її обличчя, коли він з’явився з Хейзел і попросив Рейну її прийняти. Е-е... без образ.
— Усе гаразд. — Ніко, здавалось, відчув полегшення від зміни теми. — Дакота дуже допоміг, коли поручився за Хейзел.
Дакота почервонів.
— Еге, що ж... Вона здалась мені нормальною малою. Виявилось, що я мав рацію. Минулого місяця, коли вона врятувала мене від, ну, розумієте.
— Ох, оце було видовище! — Френк відірвав очі від смаженої риби з картоплею. — Персі, бачив би ти її! Так Хейзел отримала свою нашивку. Єдинорогів охопив панічний страх...
— Облишмо це, — промовила Хейзел.
— Облишмо? — заперечив Френк. — Дакоту б затоптали! Ти стала перед ними, розігнала їх геть, урятувала його шкуру. Ніколи не бачив нічого подібного.
Хейзел прикусила губу. Вона не любила про це розмовляти і почувалась незручно через те, що Френк робив з неї героя. Насправді, Хейзел дуже боялась, що єдинороги в паніці нашкодять одне одному. Їхні роги з коштовних металів — золота й срібла, — тож їй удалось розвернути їх у різні боки просто силою думки. Вона спрямувала тварин назад до стайні, керуючи ними за допомогою їхніх рогів. Так і заробила собі повноцінне місце в легіоні, а разом із тим і чутки про свої химерні здібності — чутки, що нагадували їй сумне минуле.
Персі вдивлявся в неї. Його очі кольору морської хвилі змушували дівчину хвилюватись.
— Ви з Ніко зростали разом? — запитав він.
— Ні, — відповів за неї Ніко. — Я дізнався, що Хейзел моя сестра нещодавно. Вона з Нового Орлеану.
Правда, звісно, але не вся. Зі слів Ніко всі вирішили, що він натрапив на неї в сучасному Новому Орлеані, після чого привів до табору. Це було легше, ніж розповідати правдиву історію.
Хейзел намагалась удавати із себе сучасного підлітка. Було непросто. На щастя, напівбоги в таборі майже не користувались технікою. Їхні сили зазвичай виводили з ладу електричні прилади. Та коли вона вперше вирушила у відпустку до Берклі, її ледве не розбив параліч. Телевізори, комп’ютери, айподи, інтернет... Через усе це вона була рада повернутись у світ привидів, єдинорогів і богів. Це здавалось значно меншою фантастикою ніж життя у двадцять першому сторіччі.
Ніко досі розповідав про дітей Плутона.
— Таких, як ми, небагато, тож ми тримаємось одне одного. Коли я знайшов Хейзел...
— У тебе є інші сестри? — поцікавився Персі, майже таким тоном, наче заздалегідь знав відповідь.
У голові Хейзел знову постали запитання. Коли вони з Ніко зустрічались? Що приховує її брат?
— Одна, — визнав Ніко. — Але вона загйнула. Я бачив її духа в Підземному царстві декілька разів, окрім останнього разу, коли вирушив туди...
«Щоб повернути її», — подумала Хейзел, хоч Ніко цього і не сказав.
— Вона зникла, — голос Ніко став хриплим. — Раніше вона була в Елізіумі — це щось на кшталт раю в Підземному царстві, — але вирішила переродитись в іншу форму життя. Тепер я ніколи її більше не побачу. Мені пощастило, що я знайшов Хейзел... ну, у Новому Орлеані.
Дакота крякнув.
— Хіба що ти не віриш чуткам. Не кажу, що я вірю...
— Чуткам? — запитав Персі.
З іншого кінця кімнати заволав фавн Дон:
— Хейзел!
Хейзел ще ніколи так йому не раділа. Донові, узагалі-то, забороняли знаходитись у таборі, та він усе одно примудрився якимось чином прослизнути. Він проштовхувався до їхнього столу, усміхаючись до легіонерів, хапаючи їжу з тарілок та вказуючи пальцем на таборянок: «Привіт! Зателефонуй мені!» Летюча піца ляснула його по голові, і він зник за тахтою. Але потім вискочив знову, так само з усмішкою на обличчі, і пробрався до столу Хейзел.
— Моя улюблена дівчинко! — Від нього тхнуло, наче від мокрого козла, огорнутого запліснявілим сиром. Він нахилився над їхніми тахтами і поглянув на їжу. — Слухай, новенький, ти це доїдатимеш?
Персі нахмурився.
— Хіба фавни не вегетаріанці?
— Не чизбургер, матінко рідно! Тарілку! — Він понюхав волосся Персі. — Слухай... що це за запах?
— Доне! — випалила Хейзел. — Не будь нахабою.
— Та ви що, я ж просто...
Їхній домашній бог Вітеллій замерехтів поряд, його тіло було наполовину занурене у Френкову тахту.
— Фавни в їдальні! Куди ми котимось? Центуріоне Дакота, виконуй свій обов’язок!
— А я виконую, — буркнув Дакота у свій келих. — Я вечеряю!
Дон досі шмигав носом навколо Персі.
— Друзяко, у тебе духовний зв’язок із фавном! Персі відхилився від нього.
— Який зв’язок?
— Духовний! Він дуже слабкий, наче хтось його придушив, але...
— Знаєте що! — Ніко зненацька підвівся. — Хейзел, чому б вам із Френком не розповісти Персі суть справи? Ми з Дакотою навідаємо претора. Доне і Вітеллію, ходімо з нами. Обговоримо стратегію для воєнних ігор.
— Стратегію програшу? — буркнув Дакота.
