— Це символ усього табору — великий золотий орел. Він повинен захищати нас під час битви й сіяти страх серед ворогів. Кожний орел наділяв свій легіон певною силою, а наш був від самого Юпітера. Вважається, що Юлій Цезар назвав наш легіон «Фульміната» — озброєний блискавкою — через те, на що був здатний орел.
— Не люблю блискавку, — промовив Персі.
— Проте, — сказала Хейзел, — він не робив нас непереможними. Дванадцятий легіон загубив свого орла вперше ще у давні часи, під час Юдейського повстання.
— Здається, я бачив таке кіно, — сказав Персі.
Хейзел знизала плечима.
— Можливо. Існує багато книг і кінострічок з цієї теми — як легіони втрачали своїх орлів. На жаль, траплялось це не раз. Орли мали величезне значення... археологи досі не знайшли жодного орла з часів стародавнього Риму. Кожний легіон обороняв свій символ до останнього живого солдата, тому що орел був наділений силою богів. Вони б радше сховали його або розплавили, ніж віддали ворогу. Спочатку Дванадцятому пощастило — Ми повернули свого орла. Але удруге...
— Ви там були?
Вони обидва похитали головами.
— Я майже такий саме новенький, як і ти. — Френк поплескав по своїй табличці пробатіо. — Прибув сюди лише Минулого місяця. Але цю історію знають усі. Уважається, що навіть розмовляти про це — на лихо. У вісімдесяті на Аляску відправили величезний загін...
— Пам’ятаєш пророцтво, що ти помітив у храмі, — продовжила Хейзел, — про сімох напівбогів і Браму Смерті? Нашим старшим претором на той час був Майкл Варус із П’ятої когорти. Тоді вона була найкращою в таборі. Майкл вирішив, що уславить легіон, якщо дізнається, про що йдеться у пророцтві та врятує світ від полум’я, бурі тощо. Він поговорив з авгуром, і той сказав, що відповідь чекає на Алясці. Але він також попередив Майкла, що час ще не настав. Пророцтво призначалось не для нього.
— Але він все одно пішов, — здогадався Персі. — Що сталось?
Френк ледве не шепотів.
— Довга і страшна історія. Майже вся П’ята когорта загинула. Більшість зброї з імперського золота, яку мав легіон, була втрачена, разом з орлом. Уцілілі або збожеволіли, або відмовились розповідати, що на них напало.
«Я знаю», — похмуро подумала Хейзел. Але продовжила мовчати.
— Оскільки орла загубили, — продовжив Френк, — табір почав слабшати. Завдання стають дедалі небезпечнішими. Чудовиська частіше нападають на наші кордони. Бойовий дух зникає. А десь з минулого місяця справи почали погіршуватися ще швидше.
— А вину поклали на П’яту когорту, — здогадався Персі. — Тож усі вважають, що ми прокляті.
Хейзел збагнула, що її гумбо охолонув. Вона з’їла одну ложку, але домашня їжа вже не подарувала відчуття домівки.
— Відтоді ми в опалі... ну, з часів нещастя на Алясці. Наша репутація поліпшилась, коли Джейсон став претором...
— Хлопчина, який загубився? — поцікавився Персі.
— Так, — відповів Френк. — Я ніколи його не зустрічав. Він зник до мого прибуття. Але я чув, що він був чудовим ватажком. Він буквально зріс у П’ятій когорті. Йому було байдуже, якої думки про нас інші. Він почав наново заробляти нам добре ім’я. А потім зник.
— Що відкинуло нас на самий початок, — гірко промовила Хейзел. — Знову зробило нас проклятими. Мені шкода, Персі. Тепер ти знаєш, у що вплутався.
Персі сьорбнув свого блакитного напою і задумливо глянув в інший кінець кімнати.
— Я не знаю, навіть звідки прийшов... але здається мені, що в опалі вже бував. — Він глянув на Хейзел і спромігся на усмішку. — До того ж вступити до легіону — це краще, ніж тікати лісами від чудовиськ. І тепер у мене є друзі. То що, змінимо ставлення до П’ятої когорти на краще, га?
У кінці кімнати пролунала сурма. Офіцери біля столу претора підвелись — навіть Дакота, з червоним, наче в упиря, ротом.
— Нехай почнуться ігри! — оголосила Рейна.
Таборяни схвально заволали і кинулись збирати спорядження, що стояло вздовж стін.
— Отже, ми нападаємо? — запитав Персі поміж галасу. — Це добре?
Хейзел знизала плечима.
— Гарна новина — у нас слон. Погана...
— Дай-но здогадаюсь, П’ята когорта завжди програє.
— Обожнюю цього хлопця. — Френк хлопнув Персі по плечу. — Ходімо, друзяко! Запишемо мені на рахунок тринадцяту поразку поспіль!
Поки Френк ішов на ігри, він пригадував події минулого дня. Важко було повірити, що він настільки наблизився до смерті.
Цього ранку на варті, перш ніж з’явився Персі, Френк ледве не розповів Хейзел свою таємницю. Вони вже не першу годину стояли на тому пронизуючому холодом тумані, спостерігаючи за рухом автомобілів по шосе № 24. Хейзел скаржилась, що змерзла.
— Будь-що віддала би, аби зігрітися, — промовила вона, клацаючи зубами. — Якби ж у нас було багаття.
Навіть в обладунках вона виглядала приголомшливо. Френку подобалось, як прядки її волосся кольору кориці випадали з-під шолома, і як з’являлась ямочка на її підборідді, коли вона насуплювалася. Хейзел була крихітною порівняно з Френком, через що він почувався, як величезний і неповороткий віл. Йому кортіло обняти її, щоб зігріти, але він так і не наважився. Вона б, швидше за все, дала йому стусана, і він втратив би єдиного друга в таборі.
