Френк витріщився на нього, ледве не з благоговінням. Цей хлопець має можливість повернути собі пам’ять, але не робить цього через те, що комусь пляшка може знадобитися більше за нього? Звісно, римляни повинні бути безкорисливими та готовими допомогти товаришам, але Френк сумнівався, що в таборі ще хтось здатен на таке саме рішення.
— То ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — запитав Френк. — Родину, друзів?
Персі доторкнувся до глиняних намистин, що висіли на його шиї.
— Тільки проблиски. Усе туманне. Дівчину... Я гадав, що вона буде в таборі. — Він з опаскою глянув на Френка, наче сумнівався: казати далі чи ні. — Її звали Аннабет. Ти такої не знаєш, еге ж?
Френк похитав-головою.
— Я знаю у таборі всіх, і Аннабет тут немає. А твоя родина? Твоя мати смертна?
— Гадаю, що так... Вона напевно шаленіє від хвилювань. Ти часто бачишся зі своєю мамою?
Френк зупинився біля входу до лазні. Узяв кілька рушників із комори.
— Вона померла.
Персі нахмурився.
— Як?
Зазвичай Френк брехав. Він казав «нещасний випадок» і змінював тему. В іншому разі емоції виходили з-під контролю. У Таборі Юпітера не можна було плакати. Не можна було виказувати будь-яку слабкість. Та говорити з Персі виявилось легше.
— Мало хто з американців про це знає. — Френк пхнув. — Але так. Канада має там свої загони. Мама була капітаном. Одна з перших жінок, які загинули в бою. Вона врятувала декількох солдатів, які потрапили під ворожий обстріл. Але сама... сама вона Загинула. Похорон був саме перед тим, як я вирушив сюди.
Персі кивнув. Він не розпитував подробиці, за що Френк був удячний. Не сказав, що йому прикро чи чогось подібного, що, начебто, мало підбадьорювати, але, насправді, завжди дратувало: «Ох, бідолашний. Тобі, мабуть, так важко. Прийми мої найщиріші співчуття».
Персі наче вже стикався зі смертю і розумів, що таке горе. Він просто слухав — і це було головним. Не потрібно слів про співчуття. Полегшити біль можна тільки рухаючись далі — рухаючись уперед.
— Покажеш мені лазні? — запропонував Персі. — Я надзвичайно брудний.
— Еге ж. — Френк спромігся на усмішку. — Є трошки.
Поки вони проходили до парильні, у голові Френка зринали думки про бабусю, про маму і про його жахливе, завдяки Юноні та її скіпці, дитинство. Він майже шкодував, що не може, забути своє минуле, як забув своє Персі.
Френк майже не пам’ятав самого похорону.
Але він пам’ятав години, що йому передували — коли бабуся знайшла його на задньому подвір’ї. Він тоді розстрілював з лука її порцелянові вази.
Бабуся Френка мешкала у величезному маєтку із сірого каміння, розташованому на дванадцяти акрах у Північному Ванкувері. Заднє подвір’я будинку виходило просто до парку Лінн — Каньйон.
Ранок видався холодним і мрячним, але Френк не відчував холоду. Він був одягнений у чорний вовняний костюм і чорне пальто. Обидві речі колись належали його дідусеві. Френк був занадто збентеженим і засмученим, абй помітити, що одяг йому дуже пасував. Від нього тхнуло нафталіном у суміші з жасмином. Тканина його була колючою, але теплою. У цьому костюмі, зі своїм луком та сагайдаком Френк походив на дуже розлюченого дворецького.
Френк навантажив візок бабусиною порцеляною і викотив на двір. Свої мішені він розставив на стовпах огорожі. Френк стріляв так довго, що пальці почали втрачати чутливість. З кожною стрілою хлопець уявляв, як розв’язує одну зі своїх проблем.
Снайпери в Афганістані. Бах! Чайник розлетівся від удару стріли.
Медаль за пожертву, цей срібний диск на чорно-червоній стрічці, наданий за смерть під час виконання службових обов’язків. Її вручили Френкові, наче це мало якесь значення, наче залізяка могла щось виправити. Хлоп! Чайна чашка полетіла в зарості.
Офіцер, який прийшов сказати йому: «Твоя мати героїня. Капітан Емілі Чжан загинула, рятуючи своїх товаришів». Тріск! Блакитно-біла тарілка розлетілась, на уламки.
Докори його бабусі: «Чоловіки не плачуть. Особливо чоловіки з родини Чжан. Терпи, Фаю».
Ніхто не називав його Фаєм — тільки бабуся.
«Що за дурнувате ім’я — Френк? Це не китайське ім’я», — бувало бурчала вона.
«Я не китаєць», — думав Френк, але не наважувався цього говорити. Мати ще багато років тому сказала йому: «Не сперечайся з бабусею. Буде тільки гірше». Вона мала рацію. До того ж окрім бабусі у Френка нікого більше не залишилось.
Стук! Четверта стріла вдарилась у стовп огорожі й застрягла там, тремтячи.
— Фаю, — промовила бабуся.
Френк озирнувся.
Бабуся стискала в руках невеличку скриню з червоної деревини, яку Френк бачив уперше. Через чорну сукню з високим комірцем та тугий пучок сивого волосся бабуся нагадувала вчительку початку XIX століття.
Вона обвела очима гармидер — побачила свою порцеляну у візку, уламки улюблених чайних сервізів, розкидані по газону, і Френкові стріли, що стирчали із землі, дерев, стовпів огорожі, а одна — з голови веселого садового гнома.
Френк уважав, що зараз бабуся закричить і вдарить його цією скринькою. Він ще ніколи не скоював нічого настільки поганого. Ще ніколи його так не переповнювала лють.
