Бабусине обличчя виказувало несхвалення та розчарування. Вони з мамою Френка анітрохи не були схожими. Як це мама вийшла такою милою — завжди усміхненою, завжди лагідною? Уявити те, як вона зростає з бабусею, було важче, ніж уявити її на полі бою, хоч умови в обох, випадках, напевно, були досить схожими.
Френк очікував, що бабуся скипить від гніву. Можливо, вона зрівняє його із землею, і не доведеться йти на похорон. Френкові хотілось завдати бабусі болю за те, що вона завжди була такою злою, за те що відпустила маму на війну, за те що сварила його за слабкість. Усе, що її турбувало, — її дурнувата колекція.
— Припини так безглуздо поводитись, — промовила бабуся. Її голос не здавався роздратованим. — Де твоя гідність?
На подив Френка вона відкинула ногою один зі своїх улюблених чайників.
— Авто незабаром прибуде. Нам треба поговорити.
Френк був ошелешений. Він придивився уважніше до червоної скрині. На якусь жахливу мить у голові промайнула думка, що всередині лежить прах його матері. Ні, це було неможливим. Бабуся казала, що буде військове поховання. Але чому тоді вона тримає цю коробку так, наче її засмучує те, що лежить всередині?
— Ходімо до будинку, — промовила вона.
Не переконуючись у тому, що Френк іде за нею, бабуся повернулась і покрокувала до будинку.
У вітальні Френк сів на оксамитовий диван. Його оточували старі родинні світлини, порцелянові вази (ті, що виявилися завеликими для візка), і червоні китайські прапори з майстерно виведеними ієрогліфами. Френк не знав значення цих ієрогліфів. Його це ніколи особливо не цікавило. Людей на більшості світлин він теж не знав.
Щоразу коли бабуся починала лекцію про його пращурів — як вони припливли з Китаю, як досягли процвітання в торгівлі, як стали зрештою однією з най-заможніших родин у Ванкувері, — Френк помирав від нудьги. Він був канадцем у четвертому поколінні. Йому були байдужими і Китай, і весь цей застарілий антикваріат. Єдиним китайським словом, яке він знав, було його прізвище — Чжан: майстер лука. Це було круто.
Бабуся сіла поряд із ним. Постава, як завжди, тверда. Руки, складені на скрині.
— Твоя мати хотіла, щоб він був у тебе, — неохоче промовила бабуся. — Вона зберігала його ще відтоді, коли ти був малям. Коли вона пішла на війну, то довірила його мені. Але її більше немає з нами. І ти теж незабаром підеш.
— Піду? Куди?
— Я стара, — промовила бабуся так, наче це для когось було несподіванкою. — Незабаром і на мене чекає зустріч зі Смертю. Я не можу дати тобі потрібних навичок, і не можу нести цей тягар. Якщо з ним щось станеться... я нізащо собі цього не пробачу. Ти помреш.
Френк не певен був, що добре її розчув. Від бабусиних слів створювалось таке враження, що його життя залежить від цієї скриньки. Цікаво, чому він ніколи раніше її не бачив? Бабуся, певно, тримала її під замком на горищі — у єдиному місці, куди Френкові заборонялося ходити. Вона завжди говорила, що там зберігаються її найцінніші скарби.
Бабуся передала йому скриньку. Тремтячими пальцями Френк підняв кришку. Усередині, на м’яких оксамитових підкладках лежав жахаючий, доленосний, життєво важливий... шматок дерева.
Він нічим не відрізнявся від тих шматків дерев, що восени прибиває до берега — твердий, гладенький, хвилястої форми. Розміром він був приблизно з дистанційний пульт для телевізора, з одним обвугленим краєм. Френк доторкнувся до підпаленого кінця — той досі був теплим. Зола залишила чорну пляму на пальці.
— Це паличка, — сказав хлопець. Він не міг збагнути, чому бабуся така напружена і серйозна.
Її очі заблищали.
— Фаю, ти багато чув про пророцтва? Чув про богів?
Від цих запитань Френку стало, незручно. Він подумав про бабусині дурнуваті золоті статуетки китайських безсмертних, про її забобони щодо розташування меблів у певних місцях і уникання нещасливих чисел. Пророцтва викликали у нього думки про печиво з передбаченнями. Печиво було навіть не китайським (ну, не зовсім китайським), але це не спиняло шкільних задирак дражнити його подібною дурнею: «Конфуцій каже...» і таке інше. Френк навіть ніколи не бував у Китаї. Він не мав жодного бажання бути причетним до всього цього. Але, звісно, бабуся чути про це не хотіла.
— Трішки, бабусю, — відповів він. — Небагато.
— Більшість людей посміялась би з розповіді твоєї матері, — промовила вона. — Але не я. Я чула багато речей про пророцтва і богів. Грецькі, римські, китайські — усі вони пов’язані з нашою родиною. Я не сумнівалась у її словах про твого батька.
— Стривайте... що?
— Твій батько був богом, — чітко промовила вона.
Якби у бабусі було Почуття гумору, можна було б подумати, що вона жартує. Але бабуся ніколи не глузувала. Може, в неї почався старечий маразм?
— Годі на мене витріщатись! — випалила вона. — Немає в мене маразму. Хіба тебе ніколи не цікавило, чому твій батько так і не з’явився тут?
— Він...— Френк запнувся. Йому боліла втрата матері. І думати зараз ще й про батька зовсім не хотілося. — Він служив в армії, як мама. Він зник безвісти. В Іраку.
