— А щодо стрільби з лука, — промовив привид, — це доля слабаків! У мої часи нею займалися тільки варвари. Справжній римлянин повинен бути у вирі подій, колоти ворогів списом і мечем, як належить цивілізованій людині! Саме так ми робили під час Пунічних війн. Де твоя римська кров, хлопче?
Френк зітхнув.
— Я вважав, ти був в армії Цезаря.
— Був!
— Вітеллію, Цезар народився за сотні років після Пунічних війн. Ти не міг жити так довго.
— Ти що називаєш мене брехуном? — Вітеллій так розлютився, що його пурпурова аура засвітилась. Він оголив свій примарний гладіус і заволав: — От тобі!
Вітеллій ударив Френка декілька разів у груди мечем, що зашкодив хлопцеві не більше, ніж лазерна указка.
— Ай, — промовив Френк із чемності.
Вітеллій цим начебто вдовольнився і сховав меч.
— Сподіваюсь, тепер ти двічі подумаєш, перш ніж сумніватись у словах старших! Ось що... тобі нещодавно виповнилось шістнадцять, чи не так?
Френк кивнув. Він не певен був, звідки Вітеллій дізнався про день народження, оскільки говорив про нього тільки з Хейзел, але привиди мали свої способи дізнаватись таємниці. Наприклад, робитися невидимими та підслуховувати.
— То от чому ти такий сварливий, гладіаторе! Це можна зрозуміти. Шістнадцятий день народження — день змужнілості! Твій божественний батько мав би тебе визнати, навіть не сумнівайся. Можливо, це був дуже непомітний знак? А може, він вирішив, що ти молодший? Ти здаєшся молодшим, сам знаєш, із цим пухкеньким дитячим обличчям.
— Дякую, що нагадав, — буркнув Френк.
— Ага, пам’ятаю своє шістнадцятиріччя, — замріяно промовив Вітеллій. — Дивовижний знак! Курча у спідній білизні.
— Перепрошую, що?
Вітеллій пихкнув з почуттям гордості.
— Саме так! Я був біля ріки, перевдягався для лібералії. Посвята у чоловіки, ну ти розумієш. У ті часи ми робили все як належить. Я вже зняв свою дитячу тогу й мився, щоб потім одягнути дорослу. І тут зненацька бозна-звідки вибігло сніжно-біле курча, стрибнуло в мою пов’язку і втекло разом із нею. Тієї миті вона-вже була не на мені.
— Радий за тебе, — промовив Френк. — Та можна більше без подробиць?
— Ох. — Вітеллій не слухав. — Це був знак, що я нащадок Ескулапія, бога лікування. Я узяв собі когномен Ретікулій, тому що це означає «спідня білизна», щоб він нагадував мені той благословенний день, коли курча поцупило мою пов’язку на стегна.
— То... отже, твоє ім’я — пан Спідня Білизна?
— Хвала богам! Я став військовим лікарем легіону. Ну а що було далі — усім відомо. — Він великодушно розкрив обійми. — Не втрачай віри, хлопче. Можливо, твій батько запізнюється. Звісно, здебільшого знаки не такі яскраві, як моє курча. Був у мене колись товариш, то йому жук-гнойовик...
— Дякую, Вітеллію, але мені треба закінчити з поліруванням обладунків...
— А як же горгонська кров?
Френк завмер. Він нікому про це не розповідав. Наскільки йому було відомо, тільки Персі бачив, як він привласнив собі пляшечки, знайдені біля ріки, і їм так і не вдалося про це поговорити.
— Спокійно, — буркнув Вітеллій. — Я лікар. Я чув легенди про кров горгон. Покажи-но мені пляшечки.
Неохоче Френк дістав дві, керамічні фляги, знайдені в Малому Тибрі. Коли чудовиська розчиняються, від них часто залишаються трофеї: чи то ікло, чи то зброя, чи навіть ціла голова чудовиська. Френк одразу зрозумів, що це за пляшечки. За звичаєм, вони належали Персі, який убив горгон, але Френк не міг позбавитися думки, що пляшечки здатні йому допомогти.
— Так. — Вітеллій схвально поглянув на трофеї. — Кров, узята з правого боку тіла горгони, здатна вилікувати від будь-якої хвороби, навіть повернути мертвого до життя. Богиня Мінерва якось подарувала таку пляшечку моєму божественному пращуру Ескулапію. А от кров з лівого боку горгони миттєво вбиває. То де з них яка?
Френк опустив очі на пляшечки.
— Не знаю. Вони однакові.
— Га! Але ти сподіваєшся, що правильна пляшка розв’яже твою проблему з підпаленою паличкою, еге ж? Можливо, зруйнує твоє прокляття?
Френк був такий ошелешений, що не міг вимовити жодного слова.
— О, не хвилюйся, хлопче, — хихикнув привид. — Я нікому не розповім. Я ж лар, захисник когорти! Я б нізащо не наразив тебе на небезпеку.
— Ти встромив мені меча в груди.
— Довірся мені, хлопче! Я тобі співчуваю — ти носиш на собі прокляття аргонавтів.
— Яке прокляття?
Вітеллій відмахнувся від запитання.
— Не будь таким скромним. Ти маєш давнє коріння. Не тільки римське, а й грецьке. Не дивно, що Юнона...— Лар підвів голову, наче почув зверху чийсь голос. Його обличчя зблідло, а аура замерехтіла зеленим кольором. — Ну, я сказав достатньо! Хай там як, вирішуй сам, кому дістанеться горгонська кров. Припускаю, що цьому новоприбулому Персі вона теж може стати в пригоді, з його втраченими спогадами.
«Що Вітеллій хотів сказати, — подумав Френк. — І що його так налякало?» Френк навіть гадки не мав, проте відчував, що надалі Вітеллій має намір тримати язика за зубами.
Френк поглянув на дві пляшки. А йому навіть не спало на думку, що вони можуть знадобитися Персі. Хлопець відчував провину за те, що планував використати кров для себе.
