— Тихо! — Голос Октавіана здавався значно мужнішим, ніж минулого вечора на полі бою. — Наш претор усвідомлює, що нижчий званням за центуріона не може очолитй пошуки. На щастя це чи на лихо, але Френк повинен їх очолити... Тому наш претор вирішила, що Френка Чжана треба зробити центуріоном.
Персі раптом усвідомив, наскільки майстерним оратором був Октавіан. У його голосі вчувалися розважливість та підтримка, але вираз на обличчі був сповнений страждання. Він ретельно добирав слова, щоб перекласти всю відповідальність за це рішення на Рейну. «Це була її ідея», — наче мовив він. Якщо щось піде не так, винною залишиться вона. Якби ж тільки претором був Октавіан, тоді б усе вирішили значно розсудливіше. Та, на жаль, він не має вибору і змушений підтримувати Рейну, тому що він — відданий римський солдат.
Октавіану вдалось передати свої думки, не промовляючи їх, водночас заспокоївши сенат і виказавши своє співчуття. Уперше за весь час Персі усвідомив, що це кощаве й нескладне опудало-хлопчисько може бути небезпечним ворогом.
Рейна певно теж це зрозуміла. На її обличчі спалахнуло роздратування.
— У нас саме звільнилась посада центуріона, — промовила вона. — Один з наших офіцерів, а також сенатор, вирішив піти у відставку. Після десяти років служби в легіоні вона переїде до міста й уступить у коледж. Ґвен з П’ятої когорти, ми дякуємо тобі за службу!
Усі повернулись до Ґвен. Дівчина зобразила на обличчі хоробру посмішку. Вона здавалась утомленою після вчорашніх шалених подій, але вочевидь відчувала полегшення. Персі неважко було її зрозуміти. Якщо порівнювати з пілумом у грудях, коледж був чудовою перспективою.
— Як претор, — продовжила Рейна, — я маю право заміщати офіцерів. Визнаю, це незвично, коли таборянина на пробатіо підвищують одразу до центуріона, але, гадаю, усі погодяться, що... минулий вечір звичним не був. Френку Чжане, твоє особове посвідчення, будь ласка!
Френк зняв свинцеву табличку з шиї й віддав її Октавіану.
— Руку, — промовив авгур.
Френк простягнув руку. Октавіан здійняв долоні вгору.
— Дванадцятий легіон Фульміната приймає тебе, Френку Чжане, сину Марса, на перший рік служби. Ти присягаєшся посвятити своє життя служінню сенату і римському народові?
Френк пробурмотів щось схоже на «Пир-пирсяюсь». Але потім прокашлявся і вимовив:
— Присягаюсь.
Сенатори вигукнули:
— Senatus Populusque Romanus!
На Френковому передпліччі спалахнув вогонь. На якусь мить очі хлопця наповнилися жахом. Персі злякався, що друг знепритомніє. А потім дим і полум’я згаснули, а на Френковій шкірі зажевріли нові символи: SPQR, зображення схрещених списів і одна риска, що вказувала на перший рік служби.
— Можеш повернутись на своє місце. — Октавіан оглянув слухачів, наче мовляв: «Не я все це вигадав, народе».
— А тепер, — промовила Рейна, — треба обговорити пошуки.
Сенатори засіпались і загомоніли, тоді як Френк повертався до свого місця.
— Боляче було? — пошепки поцікавився Персі.
Френк подивився на своє передпліччя, над яким досі здіймалась пара.
— Еге. Дуже.
Він здавався спантеличеним значками, що тримав у руках, — символом центуріона та «Мурованою короною» — наче не знав, що з ними робити.
— Дозволь мені. — Очі Хейзел світилися від гордості.
Вона причепила медалі до Френкової футболки.
Персі усміхнувся. Він знав Френка лише день, але теж ним пишався.
— Ти їх заслужив, друзяко, — промовив він. — Учора з тебе вийшов відмінний ватажок.
Френк нахмурився.
— Але центуріон...
— Центуріоне Чжане, — покликав Октавіан. — Ти чув запитання?
Френк кліпнув очима.
— Е-е... перепрошую, що?
Октавіан обернувся до сенату й самовдоволено посміхнувся, наче мовляв: «А я вам що казав?»
— Я запитував, — промовив Октавіан, наче спілкувався з трирічною дитиною, — чи спланував ти пошуки. Ти хоча б знаєш, куди маєш вирушити?
— Е-е...
Хейзел поклала руку Френкові на плече й підвелась.
— А ти вчора чим слухав, Октавіане? Марс начебто не говорив загадками. Ми вирушаємо в землі поза владою богів — на Аляску.
Сенатори у своїх тогах засіпались. Деякі з привидів замерехтіли й зникли. Навіть металеві пси Рейни перекотились на спини та заскавучали.
Зрештою піднявся сенатор Ларі.
— Я пам’ятаю, що сказав Марс, і все ж це божевілля. Аляска проклята! Її не без підстав називають землею поза владою богів. Вона так далеко на півночі, що римські боги там безсильні. Місце наповнене чудовиськами. Жоден напівбог не повернувся з того місця живим відтоді...
— Відтоді, коли ви втратили орла, — промовив Персі.
Ларі так змішався, що гепнувся на свій подекс.
— Слухайте, — продовжив Персі, — знаю, що я тут новенький. Знаю, що ви не любите згадувати той жах вісімдесятих...
— Він згадав його! — вискнув один з привидів.
— Але хіба ви не розумієте? — продовжив Персі. — П’ята когорта очолювала той похід. Ми зазнали невдачі, і ми зобов’язані все виправити. Саме тому Марс відправляє туди нас. Велетень, син Геї, — це він переміг ваші загони тридцять років тому. Я впевнений у цьому. Тепер він сидить там із закутим у кайдани богом смерті та всією вашою зброєю. Він збирає військо й планує відправити його на південь, на ваш табір.
