Хейзел ледве не завагалась. Вона пригадала батькову обіцянку: одного дня її прокляття заберуть, спокій їй принесе нащадок Нептуна. Він навіть казав, що вона може знайти власного коня. Можливо, той дивний жеребець у пагорбах призначався для неї? Але всього цього не станеться, якщо вона помре зараз. Вона ніколи більше не побачить Семі та не повернеться до Нового Орлеана. Її життя скінчиться після тринадцяти років, гірких років із нещасним кінцем.
Вона зустрілась очима з матір’ю. Уперше її мати не здавалась сумною чи розлюченою. Її очі сяяли гордістю.
— Ти була моїм даром, Хейзел, — промовила вона. — Моїм найціннішим даром. Якою ж, я була дурепою, коли вважала, що мені потрібно щось іще.
Мати поцілувала Хейзел у чоло й пригорнула до себе. Її тепло додало Хейзел мужності продовжити. Вони помруть, але не як жертвоприношення для Геї. Підсвідомо Хейзел розуміла, що їхні останні дії позбавлять Гею сил. Їхні душі відправляться в Підземне царство, а Алкіоней не відродиться... принаймні поки що.
Хейзел закликала останні залишки своєї сили. Повітря стало пекельно гарячим. Шпиль почав тонути. Коштовне каміння й золоті брили вискакували з тріщини з такою швидкістю, що розбивалися об стіни печери й розлітались шрапнеллю, жалячи шкіру Хейзел навіть крізь куртку.
«Припини! — вимогливо промовила Гея. — Ти не здатна цьому перешкодити. У кращому випадку ти відстрочиш його повернення на декілька десятиліть. Ти обміняєш ваші життя на це?»
І Хейзел дала їй гідну відповідь.
«Остання ніч», — сказав ворон.
Розколина вибухнула. Стеля обвалилась. Хейзел заховалась в обійми матері й поринула в темряву, а за мить її легені наповнилися нафтою, і острів поринув у затоку.
— Хейзел! — Френк тряс її за плечі. Його голос . був стривоженим. — Ну ж бо, будь ласка! Прокинься!
Вона розплющила очі. У нічному небі палали зірки. Човен більше не хитався. Вона лежала на твердій землі поряд зі своїм загорнутим у тканину мечем та рюкзаком.
Вона невпевнено сіла. Голова йшла обертом. Вони були на стрімчаку, що здіймався над узбережжям. Приблизно за сто ярдів блищав у місячному сяйві океан. Прибій лагідно омивав корму їхнього човна, що стояв на березі. Праворуч від неї на краю стрімчака височіла будівля, схожа на маленьку церкву з прожектором на дзвіниці. «Маяк!» — здогадалася Хейзел. Позаду них шелестіли на вітру луки з високою травою.
— Де ми? — запитала вона.
— Дякувати богам, ти прокинулась! — Френк видихнув. — Ми в Мендосіно, приблизно за сто п’ятдесят миль на північ від «Золотої Брами».
— Сто п’ятдесят миль? — застогнала Хейзел. — Я була непритомна настільки довго?
Персі опустився навколішки поруч із нею. Його волосся ворушилось від морського вітру. Він поклав руку їй на чоло, наче перевіряючи, чи є в неї жар.
— Ми не могли тебе розбудити. Зрештою вирішили віднести на берег. Ми подумали: може, морська хвороба...
— Не морська хвороба.
Вона глибоко вдихнула. Приховувати правду ставало дедалі нестерпніше. У голові пролунали слова Ніко: «Якщо це трапиться в бою...»
— Я... я не була чесною з вами, — промовила вона. — У мене був провал свідомості. Це трапляється час від часу.
— Провал? — Френк узяв її за руку, від чого вона розгубилась... але водночас їй стало так приємно. — Це якась Хвороба? Чому я раніше не помічав?
— Я намагалась це приховувати, — зізналась вона. — Поки що мені щастило, але останнім часом стає дедалі гірше. Це не хвороба... не зовсім. Ніко каже, що це побічний ефект мого минулого, того місця, де він мене знайшов.
Напружені зелені очі Персі було важко прочитати. Вона не могла збагнути, він переймається за неї чи насторожився.
— Де саме тебе знайшов Ніко? — запитав він.
Язик Хейзел став наче ватним. Вона боялась, якщо почне розповідати, то провалиться назад у минуле. І все ж, хлопці заслуговували знати правду. Якщо Хейзел підведе їх під час пошуків, знепритомніє у вирішальну мить... Годі! Вона більше не житиме з такими думками.
— Я поясню, — пообіцяла Хейзел і почала порпатися у рюкзаку. Вдалось же їй забути взяти пляшку води. Що за дурепа. — Є... є щось попити?
— Авжеж. — Персі лайнувся грецькою собі під ніс. — Ну я й телепень. Залишив припаси внизу, в човні.
Незручно було просити дбати про неї, але Хейзел опритомніла виснажена і з пересохлим ротом, наче прожила останні декілька годин водночас і в минулому, і в теперішньому часі. Вона закинула на плечі рюкзак і меч.
— Не зважай. Я можу йти...
— Навіть не думай про це, — промовив Френк, — поки чогось не поїси і не поп’єш. Я принесу.
— Ні, я сходжу. — Персі глянув на їхні стиснуті долоні. А потім впився очима в небокрай, наче відчув якусь небезпеку, але там не було нічого незвичного — тільки маяк та зелені луки, що простягались удалечину. — Залишайтесь тут. Я зараз повернусь.
— Ти впевнений? — кволо промовила Хейзел. — Я не хочу, щоб ти...
— Усе гаразд. Френку, будь насторожі! Щось таке в цьому місці... Не знаю.
— Я захищу її, — пообіцяв Френк.
Персі помчав геть.
Коли вони залишились на самоті, Френк наче усвідомив, що досі тримає її долоню. Він прокашлявся і відпустив руку.
