Розміром істоти були не більше ніж однорічна дитина, із жировими складками, як у малят, але з химерною зеленуватою шкірою, наче в їхніх жилах тече хлорофіл. Вони мали сухі й крихкі крила, схожі на кукурудзяне листя, та пучки сивого волосся, що дуже нагадували солому. Зі змучених, укритих зернятками облич дивилися суцільно зелені очі, а з ротів стирчали собачі ікла.
Найбільше зі створінь, із жовтою пов’язкою на стегнах та волоссям-колоссям, що стирчало навсібіч, ступило крок уперед. Воно зашипіло на Хейзел і почало метатися туди-сюди. Та ще й так швидко, що Хейзел злякалась — аби тільки його пов’язка не впала на землю.
— Бісів сланець! — поскаржилось створіння. — Пшениця не росте!
— Сорго не росте! — запищало ще одне.
— Ячмінь! — заволало третє. — Ячмінь не росте. Щоб його цей сланець!
Коліна Хейзел затряслись. Маленькі створіння, може, здавалися кумедними, але вони оточили її, свердлили голодними зеленими очима і скалилися гострими зубами. Вони були наче купідони-піраньї.
— В-ви це про скелю? — спромоглась вимовити вона. — Цей камінь називається сланцем?
— Так, зелене каміння! Сланцева порода! — заволало перше створіння. — Огидний камінь.
Хейзел почала розуміти, як вона його викликала.
— Це коштовний камінь. Він цінний?
— Ба! — випалило створіння в жовтій пов’язці. — Дурнуваті корінні мешканці робили з нього коштовності. Цінний? Може, й так. Але не такий цінний, як пшениця.
— Або сорго!
— Або ячмінь!
Решта створінь приєднались до розмови та почали викрикувати різні види злаків. Вони оточили скелю, але не намагались на неї видертись — принаймні поки що. Та варто було їм напасти разом, і Хейзел нізащо не змогла б відбитися.
— Ви Геїні слуги, — промовила Хейзел.
Вона вирішила зайняти їх балачками. Може, Персі й Френк десь неподалік. Можливо, вони її побачать. Вона ж так високо стоїть над луками. Якби ж її меч сяяв, як у Персі.
Купідон у жовтих підгузках розлючено відповів:
— Ми — карпої, зернові духи. Діти Матінки-землі, так! Ми служимо їй майже цілу вічність. Поки мерзотні люди не почали нас культивувати, ми були дикими. І ми будемо дикими знову! Пшениця знищить усе!
— Ні, Сорго царюватиме!
— Ячмінь мусить правити!
Решта приєдналась. Кожний з карпоїв вигукував власний вид зерна.
— Зрозуміло, — Хейзел придушила свою відразу. — То ти, отже, Пшениця... ти, у жовтих, е-е... штанях.
— Гм, — відповів Пшениця. — Злізай зі свого сланця, напівбогине! Ми повинні віднести тебе до війська нашої повелительки. Вони нас винагородять. Вони вб’ють тебе повільно!
— Спокусливо, але ні, дякую.
— Я дам тобі пшениці! — випалив Пшениця так, наче це була дуже вигідна пропозиція в обмін на її життя. — Силу-силенну пшениці!
Хейзел намагалась міркувати. Як далеко її віднесли? Скільки часу знадобиться друзям, щоб її знайти? Карпої починали сміливішати. По-двоє, по-троє вони наближались до скелі й пошкрябували сланець, щоб подивитись, чи той їм нашкодить.
— Перш ніж я спущусь...— Хейзел підвищила голос, сподіваючись, що вітер віднесе її слова далі. — Е-е... не могли б ви мені дещо пояснити? Якщо ви зернові духи, хіба не мусите бути на боці богів? Хіба богиня землеробства Церера...
— Лихе ім’я! — завив Ячмінь.
— Культивує нас! — випалив Сорго. — Змушує рости мерзенними грядками. Дозволяє людям нас жати. Тьху! Коли Гея знову стане повелителькою світу, ми будемо рости дикими, так!
— Гаразд, зрозуміло. А це її військо, до якого ви маєте намір мене віднести в обмін на пшеницю...
— Або ячмінь, — запропонував Ячмінь.
— Еге, — погодилась Хейзел. — Де це військо зараз?
— Просто за горами! — Сорго схвильовано плеснув долонями. — Матінка-земля, ох, саме вона! Вона сказала нам: «Подбайте про Плутонову дочку, яка знову жива. Знайдіть її! Приведіть живою! Я спланувала безліч тортур для неї». Велетень Полібот винагородить нас за твоє життя! А потім ми рушимо на південь, щоб знищити римлян. Нас неможливо вбити. Але тебе, можливо, так.
— Дивовижно! — Хейзел намагалася здаватись сповненою ентузіазму. Це було нелегко, знаючи що Гея запланувала для неї особливу помсту. — То ви... вас не можна вбити, тому що Алкіоней ув’язнив Смерть, так?
— Саме так! — відповів Ячмінь.
— І він тримає його в кайданах на Алясці. Так, стривайте, як там називалось це місце?
Сорго хотів було відповісти, але Пшениця кинувся на нього й збив з ніг. Усі карпої почали битись, перетворюючись на зернові вихори. Хейзел приготувалась тікати. Але тієї миті Пшениця повернувся до своєї янгольської форми, тримаючи Сорго, як борець, у шийному захваті.
— Годі! — заволав він на решту. — Мультизлакові бійки заборонені!
Карпої знову стали пухленькими купідоноподібними . піраньями.
Пшениця відштовхнув Сорго.
— Хитра напівбогиня, — промовив він. — Намагається обманом витягти з нас таємниці. Дзуськи, ти ніколи не знайдеш лігво Алкіонея!
— Я і без вас знаю, де воно, — промовила вона з фальшивою впевненістю. — Воно на острові в затоці Воскресіння.
