До коня залишалося всього десять футів, коли він кинувся геть. Решту дня Хейзел намагалась його спіймати. Іноді їй щастило наблизитися, але кінь щоразу втікав.
Хейзел втратила плин часу, що було недивно, оскільки влітку сонце залишалось у небі дуже довго. Вона зупинилась біля струмка, щоб попити, поглянула на небо і вирішила, що зараз десь третя година дня. Але потім почула свист потягу з іншого кінця долини й усвідомила, що це вечірній потяг з Анкориджа. Отже, була вже десята вечора.
Дівчина люто зиркнула на коня, який мирно щипав траву біля струмка.
— Хочеш, щоб у мене були неприємності?
Кінь тихенько заіржав. А потім... Хейзел певно це здалося. Він кинувся геть і розплився в брунатно-чорну пляму з такою блискавичною швидкістю, що очі ледве за ним устигали. Незрозуміло як, він зник.
Вона витріщилась на місце, де ще мить тому стояв кінь. Над землею звивався димок.
Свисток потяга знову пролунав над пагорбами, і Хейзел, усвідомивши, які неприємності чекають на неї, стрімголов побігла додому.
Матері там не було. На мить Хейзел відчула полегшення. Мабуть, мамі довелось затриматись на роботі. Можливо, сьогодні вони вже нікуди не поїдуть.
А потім дівчина помітила гармидер. Її завіса була зірвана, скриня стояла відкрита, скромне майно лежало розкидане на підлозі, а на матрац наче напала зграя левів. Але найгіршим було те, що її альбом для малювання розірвали дощенту, а геть усі кольорові олівці переламали. Плутонів подарунок на день народження, єдину втіху Хейзел, знищили. На стіні висів останній неушкоджений аркуш з її альбому. Червоні літери на ньому, написані незнайомою рукою, складалися в посилання: «Паскудне дівчисько, чекаю на тебе на острові. Не розчаруй мене». Хейзел схлипнула у відчаї. Їй хотілось плюнути на ці вимоги. Хотілось кудись утекти. Але куди? До того ж мати була в пастці. Голос обіцяв, що справу майже зроблено. Якщо Хейзел продовжить допомагати, маму звільнять. Дівчина не вірила Голосу, але не бачила іншого виходу.
Вона сіла в шлюпку — маленький ялик, який мати придбала за декілька золотих самородків у рибалки, який загинув наступного ж дня, заплутавшись у сітях. Човен у них був тільки один, але мати, здавалось, іноді могла діставатись острова без допомоги транспорту. Хейзел уже розуміла, що розпитувати маму про деякі речі не слід.
Навіть у розпалі літа в затоці Воскресіння плавали крижані брили. Поряд із човном трималися тюлені, вони з надією в очах поглядали на Хейзел і канючили рибні відходи. Усередині затоки морську поверхню розсікала блискуча китова спина.
Як завжди, через хитання човна у Хейзел почалася нудота. Один раз вона зупинилась і її знудило за борт. Сонце нарешті опускалось за гори, фарбуючи небо в криваво-червоний колір.
Хейзел гребла в глиб затоки. Вона озирнулась і подивилась уперед. Просто перед нею в тумані окреслився острів, що складався із соснового лісу, валунів, снігу та узбережжя з чорним піском.
Якщо острів і мав назву, то Хейзел її не знала. Одного разу вона припустилася помилки — запитала місцевих жителів, але ті витріщилась на неї, наче на божевільну.
— Нема там жодного острова, — сказав один рибалка, — коли б був, мій човен врізався би в нього щодня.
До берега залишалось близько п’ятдесяти ярдів, коли на корму присів ворон. Велетенський лискучий птах, розміром ледве не з орла і з гострим, наче обсидіановий ніж, дзьобом.
У його очах блищав розум, тож Хейзел навіть не дуже здивувалась, коли він заговорив.
— Цієї ночі, — каркнув ворон. — Остання ніч.
Хейзел опустила весла. Вона намагалася зрозуміти: попереджає її ворон, дає пораду чи обіцяє щось.
— Ти від батька? — поцікавилася вона.
Ворон похитав головою.
— Остання ніч. Цієї ночі.
Він дзьобнув у ніс човна і полетів до острова.
«Остання ніч, — сказала собі Хейзел. Вона вирішила сприйняти його слова за обіцянку. — Що б вона мені не сказала, я зроблю цю ніч останньою».
Це додало дівчині сил, щоб продовжити гребти. Човен ковзнув на берег, і під ним затріщав тонкий шар криги та чорного піску.
За ці декілька місяців Хейзел з мамою проклали стежку від берега до лісу. Дівчина пішла нею, ретельно стежачи за кожним своїм кроком — цей острів кишів загрозами, як природними, так і магічними. Крізь бурелом продиралися ведмеді. Сяючі білі примари, ледве схожі на людей, ширяли поміж дерев. Хейзел не знала, хто вони, але не сумнівалась, що вони спостерігають за нею, сподіваються, що вона нарешті заблукає.
У центрі острова два масивні чорні валуни утворювали вхід до тунелю. Хейзел зайшла в печеру, яку назвала «Серце Землі».
Це було єдине по-справжньому тепле місце на Алясці, у якому бувала Хейзел. Повітря тут пахло свіжим чорноземом. Приємна вологість наганяла дрімоту, з якою Хейзел боролась. «Якщо я тут засну, — міркувала вона, — моє тіло затягне в землю і воно перетвориться на добриво».
