— Годі! — проревів він.
Не без зусиль, криками, штовханами і стусанами йому вдалось відновити порядок у війську. Коли всі заспокоїлись, він сам підійшов до веселкової крамниці й почав розлючено ходити навколо світлових кордонів. — Богине! — заволав він.— Виходь і здавайся! Ніхто з крамниці не відповідав. Веселка так само блищала.
Велетень здійняв тризубець і сіть.
— Я — Полібот! Схили коліна, і я вб’ю тебе швидко. Вочевидь, нікого в крамниці це не вразило. З вікна вилетів крихітний темний предмет і впав біля ніг велетня. Полібот закричав:
— Граната!
Він затулив обличчя руками. Військо припало до землі.
Коли предмет не вибухнув, Полібот з опаскою нахилився та підняв його.
Він обурено заревів.
— «Дін-дон»[28]? Ти смієш ображати мене «Дін-доном»?
Він жбурнув тістечко назад у крамницю — і воно розчинилось у світлі веселки.
Чудовиська звелися на ноги. Деякі зголодніло бурмотіли: «“Дін-дон”? Де “Дін-дон”?»
— Нумо нападати, — промовила жіночка-циклоп. — Я голодна. Мої хлопчики хочуть смачненького!
— Ні! — випалив Полібот. — Ми і без цього запізнюємось. Алкіоней хоче, щоб ми опинилися в таборі за чотири дні. Ви, циклопи, рухаєтесь неприпустимо повільно. Ми не маємо часу на неважливих богинь!
Він сказав останнє речення у напрямку крамниці, але відповіді не отримав.
Циклопиня гаркнула.
— Табір, авжеж. Помста! Помаранчеві та пурпурні знищили мою домівку. А тепер Мамця Гаскет знищить їхню! Чуєте мене, Лео, Джейсон та Пайпер? Я вас знищу!
Інші циклопи схвально заревіли. Решта чудовиськ їх підтримала.
Усе тіло Хейзел затремтіло. Вона глянула на друзів.
— Джейсон, — прошепотіла дівчина. — Вона билась із Джейсоном. Він досі живий.
Френк кивнув.
— А інші імена тобі знайомі?
Хейзел похитала головою. Вона не знала жодних Лео чи Пайпер у таборі. Персі досі виглядав ослабленим і збентеженим. Якщо ці імена й були йому знайомі, то він цього не виказував.
Хейзел обміркувала слова циклопині: «Помаранчеві й пурпурні». Пурпурний — точно колір Табору Юпітера. Але помаранчевий... Коли Персі прийшов у табір, він був у рваній помаранчевій футболці. Це не просто збіг.
Армія знизу продовжила свій марш на південь, але Полібот стояв віддалік неї, суплячи брови й принюхуючись.
— Морський бог, — пробурмотів він. Велетень повернувся в їхній бік. — Чую морського бога.
Персі затремтів. Хейзел поклала руку на його плече та намагалася притиснути хлопця до скелі.
Жіночка-циклоп, Мамця Гаскет, фиркнула.
— Авжеж ти чуєш морського бога! До моря шапкою докинути!
— Запах сильніший, — наполягав Полібот. — Я народжений знищити Нептуна. Я відчуваю...
Він нахмурився, і повернув голову, скинувши з неї ще пару-трійку, змій.
— Ми вирушаємо чи повітря нюхатимемо? — забурчала Мамця Гаскет. — Мені не дістався «Дін-дон», а тобі не дістанеться морський бог!
— Гаразд, — гаркнув Полібот. — Уперед! Уперед! — Він глянув наостанку на веселкову крамницю, а потім пройшовся пальцями по своєму волоссю. У його руці з’явилися три змії, більші за решту, з білими плямами навколо ший. — Мій подарунок тобі, богине! Моє ім’я Полібот, що означає «ненажерливий». От тобі декілька моїх ненажерливих ротів. Подивимось, чи хтось ходитиме до твоєї крамниці, з такими вартовими на подвір’ї.
Він злісно розсміявся і жбурнув змій у високу траву на схилі пагорбу.
А потім покрокував на південь, струшуючи землю важкими варанськими ногами. Зрештою остання колона чудовиськ минула пагорби й розчинилась у ночі.
Тільки-но вони зникли, сліпуча веселка згасла, наче прожектор.
Хейзел, Френк і Персі залишились самі в темряві. Усі троє дивилися на крамницю по той бік дороги.
— Це було щось, — пробурмотів Френк.
Персі шалено затремтів. Хейзел розуміла, що йому потрібна допомога або відпочинок. Зустріч з армією чудовиськ наче зачепила якісь його спогади, викликала воєнний невроз. Вони повинні відвести його назад до човна.
Проте між ними та узбережжям лежала широченна смуга землі. Хейзел сумнівалась, що карпої довго триматимуться на відстані. Брести втрьох крізь морок аж до човна — безперечно не найкращий план. До того ж їй ніяк не вдавалось позбутися моторошного відчуття, що коли б вона не викликала сланець, то вже була б полоненою велетня.
— Ходімо до крамниці, — промовила Хейзел. — Якщо всередині богиня, можливо, вона нам допоможе.
— От тільки тепер пагорб охороняє зграйка змій, — нагадав Френк. — А ще може повернутись та палаюча веселка.
Вони разом подивились на Персі, який тремтів, наче від переохолодження.
— Ми повинні спробувати, — промовила Хейзел.
Френк похмуро кивнув.
— Ну... богиня, що жбурляє «Дін-дон» у велетня, не може бути зовсім поганою. Ходімо.
Френк ненавидів «Дін-дон». Ненавидів змій. І ненавидів своє життя, мабуть, навіть більше, ніж «Дін-дон» чи змій.
Видираючись на пагорб, він шкодував, що не може знепритомніти, як Хейзел, — просто впасти в транс і переживати інші часи, наприклад до того, як його відібрали до цих божевільних пошуків, і до того, як він дізнався, що його батько — божественна версія навіженого комбата з надмірним відчуттям власної величності.
