Під дощем важко було сказати напевно, але вона, здавалось, намагалась стримати сльози, безупинно кліпаючи очима. Її довгі кучері липнули до щік, а очі у сірому світлі здавались швидше олов’яного кольору, ніж золотого.
Персі пригадав, якою рішучою вона була, коли вони зустрілись уперше. Як узяла на себе горгон і супроводила його до безпечного Місця. Як підтримала його біля вівтаря Нептуна, і як намагалася, аби він почувався в таборі своїм.
Тепер йому хотілось віддячити їй, але він не знав, як це зробити. Вона здавалась розгубленою, стомленою і цілковито пригніченою.
Персі не здивувало те, що Хейзел повернулася з Підземного царства. Він уже деякий час це підозрював: вона уникала розмов про своє минуле, і поведінка Ніко ді Анжело — він точно щось приховував.
Але це не змінювало його ставлення до неї. Вона здавалась... цілком живою, наче звичайний підліток з добрим серцем, який заслуговує на те, щоб вирости і мати майбутнє. Вона не була якимось упирем, на відміну від Фінея.
— Він своє отримає, — пообіцяв Персі. — Ти зовсім не така, як він, Хейзел. Мені байдуже, що він каже.
— Ти не знаєш усього. — Хейзел похитала головою. — Мені місце на Карних полях. Я... я нічим не краща...
— Неправда! — Френк стиснув кулаки. Він подивився навколо себе так, наче шукав когось, хто з ним незгодний, — ворогів, яких можна відлупцювати заради Хейзел. — Вона хороша людина!
Слова пролунали вулицею. Декілька гарпій вискнули на своїх деревах, проте більше ніхто уваги на хлопця не звернув.
Хейзел витріщилась на Френка. Вона нерішуче потягнулась до нього, наче хотіла взяти за руку, але боялась, що він розчиниться в повітрі.
— Френку...— пробурмотіла вона. — Я... я не...
На жаль, Френка вже поглинули власні думки.
Він скинув свій спис з плечей і невпевнено його стиснув.
— Я можу залякати старого, — запропонував він, — змусити, мабуть...
— Френку, усе гаразд, — промовив Персі. — Нехай це буде запасним планом, але я не вважаю, що Фінея можна змусити допомогти нам погрозами. До того ж, у тебе залишилось тільки два заряди, так?
Френк похмуро глянув на драконів зуб, що за ніч виріс наново.
— Так. Напевно...
Персі майже нічого не зрозумів з того, що сказав старий провидець про історію Френкової родини — про прадіда, який знищив табір, про предка-аргонавта і ту частину про спалену скіпку, від якої залежить Френкове життя. Але все це, безперечно, похитнуло впевненість його друга. Персі вирішив ні про що не розпитувати. Він не хотів доводити Френка до сліз, особливо на очах у. Хейзел.
— Пропоную от що. — Персі вказав у напрямку вулиці. — Гарпія з червоним пір’ям полетіла туди. Спробуємо з нею поговорити.
Хейзел поглянула на їжу в його руках.
— Ти збираєшся скористатись цим як приманкою?
— Швидше як підношенням на знак доброї волі. Ходімо. Тільки пильнуйте, щоб інші гарпії не вкрали їжу, гаразд?
Персі відкрив тайську локшину і розгорнув буріто з корицею. Запашний аромат здійнявся у повітря. Друзі пішли далі вулицею. Френк і Хейзел тримали зброю напоготові. Гарпії, відчуваючи запах їжі, пурхали слідом за ними, сідали на дерева, поштові скриньки і флагштоки.
«Цікаво, що бачать смертні крізь Туман, — подумав Персі. — Можливо, вважають, що гарпії — це голуби, а зброя — хокейні ключки чи ще щось таке. А може просто, що тайська локшина з сиром настільки смачна, що потребує озброєної охорони».
Персі міцно тримав їжу в руках. Він бачив, як швидко гарпії здатні хапати речі, тому не Хотів позбутися свого знаку доброї волі, перш ніж знайде червону гарпію.
Нарешті він її побачив. Гарпія кружляла над смугою паркових насаджень, що простирались на декілька кварталів поміж рядами старих кам’яних будинків. Під велетенськими кленами й берестами тягнулися доріжки, що пролягали поміж скульптурами, ігровими майданчиками і тінистими лавочками. Місце нагадало Персі... якийсь інший парк. Можливо, з його рідного міста? Він не пам’ятав, але почав тужити за домівкою.
Вони перетнули дорогу і сіли на лавочку поряд із великою бронзовою статуєю слона.
— Нагадує Ганнібала, — промовила Хейзел.
— От тільки цей — китаєць, — сказав Френк. — У моєї бабусі є один такий. Тобто не такий. Тобто не дванадцятифутовий. Але вона замовляє всяку всячину... з Китаю. Ми — китайці. — Він подивився на Хейзел і Персі. — Ви що смієтесь? О боги, можна мені просто провалитись крізь землю?
— Ні, не треба, друзяко, — відповів Персі. — Ну що, спробуємо потоваришувати з гарпією?
Він здійняв тайську локшину, помахав рукою, щоб пустити запах угору — пряну суміш ароматів перця та сиру. Червона гарпія опустилась нижче.
— Ми вас не скривдимо, — промовив Персі. — Ми просто хочемо поговорити. Тайська локшина в обмін на розмову, згода?
Гарпія пірнула вниз червоною блискавкою і приземлилась на статую слона.
На її худе тіло було боляче дивитись. Пернаті ноги стирчали, наче гілочки. Обличчя могло б бути привабливим, якби не запалі щоки. Гарпія судорожно сіпалась і зиркала навсібіч кавово-брунатними очима. Її пальці чухали то пір’я, то вуха, то кошлате руде волосся.
— Сир, — буркнула вона. — Еллі не подобається сир.
Персі невпевнено поцікавився:
