— Це не мужність. Через мене померла мама. Я допомагала Геї занадто довго. Це через мене вона ледве не перемогла.
— Хейзел, — промовив Персі. — Ти самотужки кинула виклик богині. Ти зробила все пра... — Його голос обірвався, наче в нього виникла неприємна думка.— Що трапилося в Підземному царстві... Тобто після твоєї смерті? Ти мала потрапити в Елізіум. Але якщо Ніко повернув тебе...
— Я не потрапила до Елізіуму. — У її роті пересохло, наче вона наїлась піску. — Будь ласка, не запитуй...
Але було запізно. Вона пригадала, як опускається в морок, як прибуває до берегів Стікса, і дійсність почала вислизати від неї.
— Хейзел? — покликав Френк.
— «Вислизає, вислизає» — пробурмотіла Елла. — П’ята позиція в американському чарті. Пол Саймон. Френку, іди з нею. Саймон каже, ФренКу, іди з нею.
Хейзел гадки не мала, про що говорить Елла, але вхопилась за руку Френка, і тієї самої миті в очах потемніло.
Вона знову опинилась у Підземному царстві, але цього разу поруч із нею був Френк.
* * *
Вони стояли в човні Харона і перетинали Стікс. У темних водах кружляв різний мотлох: здута повітряна кулька, соска-пустунка, маленькі фігурки наречених з весільного торту — залишки обірваних людських життів.
— Де ми? — запитав Френк, який стояв біля неї. Він мерехтів примарним пурпуровим світлом, наче перетворився на лара.
— У моєму минулому. — Хейзел почувалась неймовірно спокійною. — Це лише його відголоски. Не хвилюйся.
Човняр обернувся й ошкірився. Якусь мить він був вродливим африканцем у дорогому шовковому костюмі, а вже за секунду — скелетом у темній мантії.
— Авжеж тобі нема про що хвилюватись, — промовив він англійською з британським акцентом. Він звертався до Хейзел, наче не бачив Френка. — Казав я тобі, що перевезу, навіть якщо у тебе немає монети. Неправильно залишати Плутонову дочку на тому березі ріки.
Човен ковзнув на темний берег. Хейзел повела Френка до чорної брами Ереба. Духи розступилися перед ними, відчувши дитину Плутона. Велетенський триголовий пес Цербер заревів у темряві, але пропустив їх. Минувши браму, вони зайшли у величезний павільйон і опинилися перед суддями. Три постаті в чорних мантіях і золотих масках витріщилися на Хейзел.
Френк вискнув.
— Хто?..
— Вони винесуть вирок, — промовила вона. — Дивись...
Як і минулого разу судді не ставили запитань. Вони просто зазирнули в її мозок, витягуючи думки з голови і роздивляючись їх, наче колекцію старих світлин.
— Зірвала плани Геї, — промовив перший суддя. — Перешкодила пробудженню Алкіонея.
— Але вона ж цього велетня й породила, — заперечив другий. — Винна в боягузтві й слабкості.
— Вона ще дитина,— промовив третій. — Життя її матері висіло на волосині.
— Моя мати, — Хейзел знайшла в собі мужність заговорити. — Де вона? Яка на неї чекає доля?
Судді поглянули на Хейзел. Золоті маски застигли в моторошній посмішці.
— Твоя мати...
Над суддями замерехтіло зображення Марі Левек. Вона застигла в часі, заплющивши очі й міцно стискаючи Хейзел в обіймах. У повітрі над нею висіли нерухомі кам’яні уламки.
— Цікаве запитання, — промовив другий суддя. — Винні обоє.
— Так, — погодився перший. — Дитина померла заради шляхетної справи. Вона врятувала багато життів, затримавши відродження велетня. Їй достало мужності кинути виклик могутній Геї.
— Але вона оговталась запізно, — сумно зазначив третій суддя. — Вона винна в сприянні ворогу богів.
— На неї вплинула матір, — сказав перший. — Дитина потрапить до Елізіуму. Марі Левек — на Поля покарання.
— Ні! — крикнула Хейзел. — Ні, будь ласка! Це несправедливо.
Судді в унісон похитали головами.
«Золоті маски, — подумала Хейзел. — Золото завжди було моїм прокляттям. Чи не отруює воно якимсь чином їхні думки? Чи не змушує судити несправедливо?»
— Будь обережною, Хейзел Левек, — застеріг її перший суддя. — Ти справді хочеш узяти на себе всю відповідальність? Ти могла б покласти всю провину на душу своєї матері. Це було б справедливо. Тобі судилась доля великих. Твоя мати збила тебе зі шляху. Подивись, яким мало бути твоє майбутнє...
Над головами суддів з’явилось ще одне зображення. Хейзел побачила себе маленькою, з широкою посмішкою і руками, заплямованими фарбою. Зображення прискорилось. Хейзел побачила, як вона дорослішає — волосся стає довшим, очі сумнішими. Її тринадцятий день народження. Вона мчиться полями верхи на позиченому коні. Семі сміється, наздоганяючи її: «Від чого ти втікаєш? Хіба я настільки потворний?» Вона побачила себе на Алясці — як човгає по Третій вулиці додому зі школи, крізь сніг і морок.
А потім зображення знову прискорилось. Хейзел побачила себе двадцятирічну. Вона так нагадувала свою маму: волосся, заплетене в коси, золоті очі випромінюють щастя. На ній була біла сукня... Весільна? Така тепла усмішка, що Хейзел інстинктивно розуміє: її очі звернуті до когось особливого — того, кого вона кохає.
Хейзел не було гірко дивитися на зображення. Її навіть не цікавило, хто її наречений. Натомість вона подумала: «Мати могла б бути, такою, якби відпустила свій гнів, якби Гея не спотворила її душу».
