— Ви тримаєте рабів? — Хейзел розуміла, що розмовляти може бути небезпечно, але була занадто обурена, аби стриматись.
— Оці чоловіки? — Кінзі фиркнула. — Вони не раби. Просто знають своє місце. Ну, рухайся.
Вони йшли так довго, що у Хейзел почали боліти ноги. Дівчина вже була певна, що вони наближаються до кінця складу, коли Кінзі відчинила подвійні двері й провела їх у наступну печеру, таку ж величезну, як і попередня.
— Навіть Підземне царство менше, — поскаржилась Хейзел. Вона знала, що це неправда, але ноги були іншої думки.
Кінзі самовдоволено посміхнулась.
— Ти захоплюєшся нашою виробничою базою? Так, наша система перевезень охоплює весь світ. Для її створення знадобилися роки і майже весь наш статок. Але тепер ми нарешті почали отримувати прибуток. Смертні не усвідомлюють, що вкладають свої гроші в царство амазонок. Незабаром ми станемо заможнішими за будь-яку смертну націю. А потім, коли слабкі смертні цілковито залежатимуть від нас, почнеться революція!
— І що ви зробите? — буркнув Френк. — Скасуєте безкоштовну доставку?
Одна з дівчат стукнула його в живіт рукояткою меча. Персі хотів було допомогти другові, але інші дві дівчини відштовхнули його Геть, погрожуючи мечем.
— Ви ще навчитесь поваги, — промовила Кінзі. — Саме такі мужлаї, як ви, зіпсували цей смертний світ. Тільки під керівництвом жінок можливе злагоджене суспільство. Ми сильніші, мудріші...
— Скромніші, — бовкнув Персі.
Охоронниці спробували його вдарити, але він ухилився.
— Припиніть! — випалила Хейзел.
На диво, охоронниці послухались.
— Гілла має винести вирок, так? — запитала вона. — Тож відведіть нас до неї. Ми гаємо час.
Кінзі кивнула.
— Мабуть, ти маєш рацію. У нас є справи, важливіші. І час... його у нас дуже мало.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Хейзел.
— Краще одразу відвести їх до Отрери. Заслужимо її прихильність, — утрутилася інша охоронниця.
— Ні! — гаркнула Кінзі. — Я радше надягну, залізний нашийник і сяду за автонавантажувач. Цариця — Гілла.
— Поки що, — буркнула друга дівчина.
Кінзі схопилася за меч. Якоїсь миті Хейзел здалось, що амазонки почнуть битись одна з одною, але Кінзі, здавалось, приборкала свій гнів.
— Годі, — промовила вона. — Ходімо.
Вони перетнули доріжку, якою рухалися автонавантажувачі, пробрели крізь лабіринт конвеєрів і навприсядки пройшли під рядом рук-маніпуляторів, що пакували коробки.
Більшість товарів були досить звичайними: книжки, електроніка, підгузки. Але біля, однієї стіни стояла військова КОЛІСНИЦЯ 3 величезним штрих-кодом на боці. На ярмі висіла табличка: «ОСТАННІЙ ЕКЗЕМПЛЯР. ВСТИГНІТЬ ЗАМОВИТИ! (НЕЗАБАРОМ — НАСТУПНА ПАРТІЯ)».
Нарешті вони опинилися у меншій печері, що скидалась і на вантажну зону, і на тронну залу водночас. Уздовж стін тягнулися ряди шестиповерхових металевих стелажів, прикрашених військовими знаменами, строкатими щитами та опудалами голів драконів, гідр, велетенських левів і вепрів. Обабіч вартували численні автонавантажувачі, видозмінені з військовою метою. У кожній машині сидів чоловік у залізному нашийнику, а позаду нього на платформі стояла амазонка з велетенським станковим арбалетом. Вили автонавантажувачів були загостреними, наче леза.
На полицях стелажів стояла безліч кліток із живими тваринами. Хейзел ледве вірила своїм очам: чорні мастифи, велетенські орли, гібриди орлів та левів (мабуть, грифони) і червоний мураха розміром з малолітражний автомобіль. А потім, на її жах, у кімнату ввірвався автонавантажувач, підхопив клітку з прекрасним білим пегасом і понісся геть під нещасне кінське іржання.
— Що ви зібралися робити із цією бідолашною твариною? — наполегливо запитала вона.
Кінзі насупила брови.
— З пегасом? З ним усе буде гаразд. Його, певно, хтось замовив. Ціна за доставку дуже висока, але...
— Пегаса можна придбати в інтернеті? — поцікавився Персі.
Кінзі люто зиркнула на нього.
— Тобі, звісно, ні, мужлай. Але амазонкам — можна. У нас прибічниці по всьому світі. Їм потрібні ресурси. Сюди.
У кінці складу знаходився поміст, споруджений з усіляких книжок: стоси романів про вампірів, стіни з гостросюжетних детективів Джеймса Паттерсона і трон із близько тисячі копій чогось під назвою «П’ять звичок надзвичайно агресивних жінок».
Біля підніжжя сходів запекло сперечались кілька амазонок у камуфляжній уніформі, а дівчина на троні — цариця Гілла, як здогадалась Хейзел, — спостерігала і слухала.
На вигляд, Гіллі трохи більше ніж двадцять. Струнка і граційна, наче тигриця, вона носила чорну шкіряну уніформу та такі самі чоботи. На голові не було корони, але талію підперезував дивний пояс зі зв’язаних одне з одним золотих ланок, схожий на схему лабіринту. Дивовижно, як сильно вона нагадувала Рейну — трохи старша, можливо, але з таким самим довгим чорним волоссям, такими самими темними очима і таким самим холодним виразом обличчя, наче намагається вирішити, яка з амазонок, що перед нею, більше заслуговує на смерть.
Кінзі глянула на суперечку і з відразою буркнула: — Отрерини посіпаки, сіють свою брехню.
— Що? — поцікавився Френк.
