— Еге ж. — Френк придушив нудоту. — Дуже круто.
Аріон заіржав.
— Каже, що хоче їсти, — переклав Персі. — Не дивно. Спалив напевно не менше шести мільйонів калорій.
Хейзел придивилась до землі під ногами і нахмурилась.
— Не відчуваю тут золота... Не хвилюйся, Аріоне. Я щось знайду. А поки що, чому б тобі не попастись? Зустрінемось...
Не встигла вона договорити, як кінь зі свистом зник, залишивши за собою хмарку диму.
Хейзел насупила брови.
— Гадаєте, він повернеться?
— Не знаю, — відповів Персі. — Він здається дещо... свавільним.
Глибоко в душі Френк сподівався, що кінь не повернеться. Та, авжеж, він промовчав — по обличчю Хейзел було видно, що вона стривожена можливістю втрати нового приятеля. Але Аріон його лякав, і Френк не сумнівався, що кінь про це здогадується.
Хейзел та Персі почали збирати своє майно серед уламків колісниці. Попереду були декілька коробок із невідомими товарами амазонок, і Елла захоплено завищала, коли знайшла у них партію книжок. Вона схопила «Птахів Північної Америки», вскочила на найближчу гілку та почала гортати сторінки з такою швидкістю, що Френк не певен був, читає вона їх чи рве.
Френк оперся об дерево і намагався впоратись із запамороченням. Він досі не оговтався після ув’язнення амазонками: від численних копняків, від своєї безпомічності, від ґрат... А на додаток ще й образи самозакоханого коня, який назвав його малям з біцепсами! Усе це не дуже допомагало підвищити самооцінку.
Крім того Френка сильно вразило видіння, яке він розділив із Хейзел. Тепер він почувався до неї ще ближчим. Передати їй шматок дерева було правильним рішенням.
Та з іншого боку, Френк особисто побував у Підземному царстві. Відчув, як нестерпно цілу вічність не робити нічого і тільки шкодувати про скоєні помилки. Коли він подивився на ті моторошні золоті маски на суддях мертвих, то усвідомив, що колись стоятиме перед ними, можливо, дуже скоро.
Френк завжди мріяв, що зустріне матір, коли помре. Та, мабуть, це неможливо для напівбогів. Хейзел пробула близько семидесяти років на Асфоделевих луках, але так і не зустріла свою. Френк сподівався, що його мама в Елізіумі і що він сам потрапить туди ж. Але якщо Хейзел туди не потрапила (а вона пожертвувала собою, аби спинити Гею, і взяла на себе відповідальність за вчинене, аби її мати не потрапила на Карні поля), то які шанси у нього? Він ніколи не робив нічого настільки героїчного.
Френк випрямився і подивився навкруги, намагаючись отямитися.
На півдні, на іншому кінці ванкуверської гавані, багряніли на сонці обриси центра міста. На півночі поміж районами вились гряди пагорбів і лісосмуги парку Лінн-Каньйон, які далі переходили у дикі хащі.
Френк роками гуляв по цьому парку. Він помітив знайомий вигин ріки. Упізнав мертву сосну, розколоту блискавкою, на галявині неподалік. Він знав цей пагорб.
— Я майже вдома, — промовив він. — Он там бабусин дім.
Хейзел примружилась.
— Де саме?
— Одразу за рікою і трохи пройти лісом.
Персі здійняв брову.
— Справді? Отже, уперед до бабусі?
Френк прокашлявся.
— Ну, якщо хочете.
Хейзел зімкнула долоні в проханні.
— Френку, прошу тебе, скажи, що ми можемо залишитись там на ніч. Розумію, що у нас обмаль часу, але ж нам треба відпочити, так? До того ж Аріон нам трохи заощадив. Можливо, нам перепаде справжня гаряча їжа?
— І гарячий душ? — заблагав Персі. — І ліжко з простирадлами та подушкою?
Френк спробував уявити бабусине обличчя, коли він з’явиться на порозі з двома важкоозброєними приятелями і гарпією. Усе змінилось після маминого похорону, після того ранку, коли вовки забрали його в подорож на південь. Тоді він розлютився, що мусить залишити дім. Тепер не уявляв, як повернеться.
І все ж, він та його друзі були виснаженими. Вони в дорозі вже понад два дні без належної їжі та сну. Бабуся може дати їм необхідні припаси. І, можливо, відповість на деякі його запитання — зростаючі підозри щодо родинного дару.
— Варто спробувати, — вирішив Френк. — Уперед до бабусі.
* * *
Френк настільки поринув у думки, що ледве не потрапив у табір огрів. На щастя, Персі вчасно зупинив його.
Хлопці присіли навпочіпки за зваленим деревом, поруч із Хейзел і Еллою, та оглядали галявину.
— Погано, — пробурмотіла Елла. — Це погано для гарпій.
Уже зовсім стемніло. Навколо яскравого вогнища сиділа шістка кошлатих людиноподібних істот. Зростом вони, мабуть, сягали не менше восьми футів — крихітні порівняно з Поліботом чи навіть циклопами, яких друзі бачили в Каліфорнії, але від цього не менш жахливі. На них були лише строкаті шорти. Багряного кольору шкіру вкривали татуювання у вигляді драконів, сердець і жінок у металевих купальниках. Над вогнем на рожні висіла туша, можливо, кнура, і огри відривали від неї шматки м’яса пазуристими пальцями, сміялись і розмовляли, оголюючи гострі ікла. Поруч з ограми лежали сітчасті торби, набиті бронзовими кулями, схожими на гарматні ядра. Кулі певно були гарячими, тому що на прохолодному вечірньому повітрі від них здіймалася пара.
