Він ретельно вів книгу реєстрації гостей. У комірці за рецепцією, — ще з часів, коли прадід Амброджо Бенедетті, прибувши з Анкони, відкрив у Салоніках перший європейський готель, — зберігався сімейний архів. Іноді вона прокрадалась у цю комірчину без вікон, з круглим столиком у куточку й лампою. Брала собі навмання котрусь із важких книг, довго гортала пожовклі крихкі сторінки з низками імен, адрес, даними паспортів, датами приїзду та від’їзду. Тут було все. Але не було нічого. Лише літери й цифри. Все місто було одним великим готелем, в якому змішувалося багато мов, а діти мали по два імені: одне для вулиці, одне — для хатнього вжитку, і в якому ніхто, власне, не був на своїй території.
Звідти впевненість, яку їй надавали документи, вигляд свого імені в паспорті, на банківському чеку, дозволі на перебування, квитку на пароплав. Існування немислиме без документа, який легалізує присутність, неважливо, чи в поїзді, чи в готелі. До останнього моменту вагалася, чи брати з собою в дорогу коробку з фотографіями — не тому, що це б додало ваги до її багажу, а через забобонну віру, що недобре розлучатися, хоча й тимчасово, з власним минулим. Врешті вирішила, що зустрінеться з тим, що чекає на неї в місті, яке залишила чотирнадцять років тому, без отих паперових спогадів, які були її єдиною надійною територією. Коробку з фотографіями віддала на зберігання своїй найкращій товаришці Барбарі.
На палубі пароплава «Патрас» пригадує, як подорожувала з мамою потягом із Салонік до Відня. Довге чекання на турецько-сербському кордоні. Потім, у Белграді, — пересадка на Східний експрес. Готель на колесах. У Будапешті у вагоні до них навідується один пан. Вони з мамою довго розмовляють у коридорі. Того вечора, коли вони приїхали до Відня, їй на мить здалося, що ту саму особу бачила на пероні. Чи привид був наслідком збудження від дороги? За кілька днів до того, як вона перейшла до інтернату пані Хаслінгер, траплялося їй у натовпі на вулиці Грабен бачити якесь знайоме обличчя з салоніцьких вулиць.
