До того молу він подумки пришвартує і пароплав «Патрас», продовжить оповідь про Лізетту, яку обіцяв мамі під час одних з останніх відвідин будинку для старих на Карабурмі та яку зараз фрагментами виписує, блукаючи власним минулим. Той кнехт — ледь помітний знак інтерпункції на партитурі міста, в якому він виростав. Життя — це ребус, збірка артефактів, передчуттів і обсесій, начебто неважливих митей, що за якоюсь примхою відклалися в пам’яті.
Розпущене волосся бабусі Даниці — як довга борода Амброджо Бенедетті.
Округлі вікна на будівлі кінотеатру в Раші.
Нотатка невідомого гостя про хворобу Альцгеймера в блокноті з логотипом готелю «Гарібальді» у Венеції.
Бешкетна усмішка Аяександра Тишми на пероні вокзалу в Гамбурзі одного січневого дня 1993 року як реакція на велику валізу, яку він тягнув. Через три роки знову так усміхнеться, на жах публіки й учасників трибуни «Югославський лабіринт», у Культурному центрі Тіволі в Граці.
Симпозіум, задуманий як зустріч письменників із колишньої Югославії, ще на початку дебатів полишив професор Александар Флакер із Загреба на знак протесту проти заяви Тишми, мовляв, головний мотив зібрання всіх учасників — гарний гонорар. Публіка бурхливо гнівалася, коли новосадський письменник звинуватив західні ЗМІ в цинізмі й лицемірстві, з яким ті ставляться до розпаду Югославії, весь час намагаючись військовий однострій прикрити вбранням Матері Терези.
Але того паркого серпневого дня 1923 року, коли до пульського молу пришвартовується пароплав «Патрас», Тишма ще не народився.