Відтоді минули десятиліття. Він знову на площі в Раші, в місті, яке тільки на шістнадцять років старше від нього. Тут зробив крок в існування. Тут почалася зав’язка маминої оповіді, яка пів століття утворювала меандри в добре знайомому йому ритмі. Це та сама генетика, той самий чин маскування. Скільки разів мама, завжди на тому ж місці, переривала розповідь. Під час повернення з Пули ламається автобус поблизу Раші, під’їжджають удбаші на чорному лімузині баронеси Хітерот, якась панянка й вона їдуть до Рієки разом з тими чоловіками. А тоді —
Те речення спускає завісу на всю подію. Тобто натякає на те, що могло статися, якби не острах, намитий багатьма глухими сільськими ночами, а згодом і шабацьким інтернатом, острах, вписаний у генетичний код нащадків. Ніщо ніколи до кінця не розповідається. Всі варіанти можливі. Фінал є відкритим. Свободу вибору здобуде лише у фіналі життя, у заводях деменції, після восьми десятиліть боротьби з примарами дитинства. Забуття звільнило від непорушного порядку, які собі нав’язала, аби якомога сумлінніше виконувати власні ж безглузді вимоги. Більше ніяких замків не буде. Врешті можна перепочити. Без побоювання за кожен наступний день, який треба завойовувати, завжди знову стверджуватися в недоброзичливому повсякденні. Зникла тривога, та судомна усмішка, якої у дитинстві він соромився. Оселившись у будинку для старих, мама стала смиренною й ласкавою, не засипала його більше порадами без пояснення. Робила великі паузи в розмові, кожному реченню передували роздуми. І хода її змінилася. Розкутість впливала й на її рухи — вона йшла, погойдуючи своєю маленькою постаттю. Було якесь благородство в тому спокої. Нагадувала маму його товариша з юності, Джанфранка, в оселі якого не існувало заборон.
І звідси, з отих поодиноких відвідин мами, з’явилося відчуття, що він розмовляє з якоюсь іншою особою. Близькість смерті стирає різницю між живими й мертвими. Через спогади живих мертві й далі беруть участь у житті. І саме це є заспокійливим у старінні: знання, що світ єдиний і цілісний.
Блаженно усміхалася, коли я повставав проти її версії певної події, свідком якої я був. Згадувала людей, про яких я чув уперше, надавала їм доленосної ролі в її житті, якихось близьких наділяла дивними властивостями. Стверджувала, що дід Мілан знав грецьку. Начебто багато разів чула, як Лізетта і він розмовляють тією мовою. Хто не вірить, хай запитає годинникаря Малешу. Дід Мілан розмовляв і албанською. Як де навчився? Стільки років скнів залізничником у македонських і косовських богом забутих краях. Тому і його діти знали албанську. У Качаніку пішли до школи. Потім у Звечані. Як то він цього не знає?
Перед поїздкою до Пули, коли в щоденнику знайшов Іду Ройнич, злякався, що процес забуття почався. Знову відвідав свого товариша нейропсихіатра й зізнався йому, що це він — отой персонаж, який втрачає пам’ять. Довго розмовляли. Не міг відповісти, чи в мами лише важка форма старечої деменції, чи вона хвора на Альцгеймера. Відмовлялася від усіх неприємних оглядів. Ні, не робила магнітно-резонансну томографію. Не пам’ятає, чи вона колись відвідувала стоматолога.
Лише магнітно-резонансна томографія точно діагностує Альцгеймера, сказав приятель. Запише на огляд, якщо він хоче.
Хоче. Але не тепер. Коли повернеться з Пули. Так, знову туди їде. Взимку був мало. Потрібно принаймні місяць, щоб виробити концепцію роману, який пише. Про що пише? Ну… про маму.
Того вечора довго не міг заснути. Крутився на ліжку, задрімав тільки під ранок. Було це тільки самонавіювання сну, а не справжній сон. Весь час у вухах лунав голос нейропсихіатра. Він згадав про предків, які після завершення земного життя й далі змагаються за свою присутність у потомстві, запаковуючи генетичні посилки. Яскраво пояснив йому вчення мадярського психоаналітика Леопольда Сонді про сімейне підсвідоме. Предки у формі латентних, тобто рецесивних генів своїх потомків підсвідомо впливають на вибір любовного і шлюбного партнера, друга, ідеалу, професії, хвороб і смерті й у такий спосіб керують їхньою долею.
Бо успадковуються і мрії, сказав йому приятель при прощанні. Тож при дослідженні генетичного коду певної людини недостатньо лише вузького сімейного кола, потрібні ще й ті, хто приваблював дану особу та її найближчих кровних родичів у коханні та дружбі.