Це останнє речення відлунням супроводжувало його всю дорогу, нічним автобусом від Белграда до Пули. Яка розкіш можливостей! Дрімав і бачив безмовну ходу колони предків. На чолі — дід Мілан. Розмахує ліхтарем, йдучи ділянкою колії Січево-Островіца. Після переходу Албанії, плавання Іонічним морем, лікування в Бізерті, прориву Солунського фронту, служби в Македонії та на Косово, він звів своє життя до того десятку кілометрів колії, що їх регулярно обходить. Знає кожну шпалу. Це його пацієнти, піклується про них, контролює, чи міцно сидять сталеві клини на тримачах рейок, в якому стані металеві підкладки, чи десь бува не підточена шпала. Записує пошкодження й особливою технікою лічби позначає позицію шпали, яка потребує інтервенції.
Немає сумніву, від діда Мілана він успадкував пристрасть до лічби, схильність до рутинної роботи, насолоду від зайвих дій, байдуже, чи це складання порожніх пляшок за розміром, чи впорядкування слоїків на полицях комори, чи підрахунки, скільки кілометрів пішки пройшов минулого тижня. Але передусім він успадкував від діда Мілана пристрасть до ходьби — діяльність, якою ставить повсякдення в позицію
Але робив обходи не тільки дід Мілан. Його син теж мав свої дільниці — белградські вулиці, якими блукав, вигадуючи безглузді причини, аби піти з хати. Це почалося після шістдесяти, коли припинив виходити в плавання й назавжди повернувся на сушу. Не знав, що з собою вдіяти. Був неготовий до іншого життя, яке його чекало вдома.
І деякі татові приятелі ходили, краще сказати блукали, рештками життя.
І його приятелі чинять так само. Часто запитував себе, чому так. Не знаходив відповіді.
А тоді в автобусі рієцького «Автотрансу» на шляху до Раші його головою проминули всі оті ходаки. Розуміє, що вони самі обирали таких жінок, такі будинки, таке повсякдення, таке життя, від якого потім втікали. Життя з таким жінками — ніби ти весь час у стоячій воді. Це триває роками, поки враз не охопить невроз, і починає свербіти. Потім настає ходіння.
Від діда по маминій гілці, який помер ще до його народження, успадкував схильність до проміскуїтету. Алкоголь, звісно. Цим щедро обдарували предки з обох сторін. Диво дивне, що від такого пияцтва вони взагалі не попадали з фамільного древа, залишивши на ньому самих жінок.
Вийшов з автобуса на порожній площі у Раші з іще двома пасажирами. Зайшло четверо. Яке жалюгідне сальдо вбогого турне за маршрутом Пула-Рієка. Автобус без затримки рушив далі, до Лабіна.
Окинув оком ту порожнечу.
Простір, вільний від людей. Ідеальне місто. Ідеальне життя, вільне від стосунків, бо стосунки завжди складні. Мати лише шаблон, в який вписувати життя за бажанням.
Відколи збудували автомагістраль, той дідьків Істрійський іпсілон, Раша перетворилася на сліпу кишку, каже дід за шинквасом невеличкого буфету, попиваючи пиво. Завів розмову, щойно незнайомець замовив каву.
Немає вже, як ото колись, випадкових пасажирів, від котрих було що послухати. Тепер тут зупиняються лише місцеві автобуси. Чи він, бува, не помилково вийшов? За звичкою! Це добра звичка. Невже ніколи довше, ніж на пів години, не затримувавсь у Раші?
За стільки років не набігло й доби.
Багато пропустив. Тому й приїхав, щоб надолужити? Знає кількох Маріянів Мілевоїв. Вони не родичі, а схожі, мов рідні брати. З одним грав у футбол в «Рударі». Прикладом для них був Тоні Пріврат, найкращий футболіст, якого колись мала Раша. Не чув про Пріврата? Той Маріян Мілевой, піїт, не живе в Раші. Він у Лабіні, там у його сина книгарня.
Зненацька в нього виникає потреба похвалитися. Витягає посвідчення особи. Найстарший уродженець Раші. Він і місто — ровесники, народжені в один день. Четвертого листопада Раші і йому виповниться сімдесят сім років.
Виглядає молодшим.
Хто? Він чи місто?
За двадцять хвилин, які він провів у буфеті, дізнався, що рік тому згорів кінотеатр, себто те, що так називалося за інерцією. У залі роками розташовувався магазин меблів. Останній фільм там демонструвався чверть століття тому. Дід коло шинкваса був там за кінооператора.
Давно нічого немає дивитись у Раші. Навіть оте мале кафе «Мона Ліза» зачинене. Забагато для Раші два заклади. Як у вестерні: є місце лише для одного. Все завмерло, крім будинку для старих. Там їх усе прибуває і прибуває. Як це немає цвинтаря? Вся Раша — суцільний великий цвинтар.
Залишив кінооператора в буфеті крутити плівки монологу й чекати на наступний автобус.
Знову сам на площі. У декораціях вистави, яку давно зняли з репертуару. Пустка й відчай на кожному кроці.