Приїхав у місто свого дитинства, щоб цього разу піти з нього назавжди. Нікому не казатиме. Обійде всі місця, де десятиліттями тяглося повсякдення хлопчака, єдиною мрією якого було поїхати геть. Жив у постійній відсутності, йшов за думками, які вели його далеко від міста. Він знав, що це по всьому неправильне місто. І що будинки, в яких житиме, жінки, яких кохатиме, все те, що має з ним статися, і погане, і добре, чекає на нього в якихось інших містах. Це не його історія. Він випадково опинився в перипетіях, які його не обходять.
Цим містом шістдесят п’ять років тому ходила і його мама. Він би так радо пройшовся тим днем, зазирнув у місця, в яких вона побувала. Чи він уже тоді, з порожнечі небуття, боровся за прихід у цей світ? Чи боротьба почалася раніше, відмовою молодого поручика Югославського військово-морського флоту узаконити стосунки з італійкою, в якої мешкав? Чи ще раніше, відмовою сербського військовополоненого в трудовому таборі Барберк І, що поблизу Бремена, залишитися після закінчення війни в Німеччині? Так, був і такий варіант, оскільки за останні роки полону зблизився з родичем власника ферми, на якій працював удень. Ввечері сідав на велосипед і повертався до будівлі школи танців, в якій ночували в’язні табору.
Скільки небезпек і спокус на шляху тих, хто подарує йому життя. Все йому сприяло, а найбільше — панічний страх працівниці Дирекції портів Північної Адріатики перед сексуальними стосунками, наслідок довгих сільських ночей без свічок. Далеке брехання собак, з глибин кімнат чути тлум неспокійних тіл на солом’яних матрацах, час від часу глухий стогін, який закінчувався притлумленим криком. І знову — панування загрозливої тиші.
Нічого він не вигадує.
Коли б він не навідався до Раші, у малому шахтарському містечку на півдороги від Пули до Рієки, де водії рейсових автобусів зупинялися на перепочинок, завжди відчував хвилювання. Ніби замкнений у клітці, оточений картинками зі снів. Все на тій площі, де вони зупинялися, видавалося сюрреалістичним. Ти в’їжджав у малюнок, а не в простір. Площа завжди була порожньою, бо вона розташовувалася на околиці міста, а не в центрі, поза маршрутами його невидимих мешканців. Висока тріумфальна арка з гаслами на славу Тіто й соціалізму поєднувала його з іншою маленькою площею, яка також була порожня. Весь цей довгастий простір завершували будівлі зі склепіннями й рядами балконів. Декорації кіностудії, порожні фасади з намальованими вікнами й дверима. З приїздом автобусу площа заповнювалася статистами; але ті швидко рушали до ресторану. На боковій стороні будівлі, ліворуч від ресторану, і день, і ніч світилися неонові літери «Ночівля Раша». Вікна на поверсі постійно були засунені темними фіранками.
Пустка без тіні на площі зі сну. Церква у формі перекинутої шахтарської вагонетки, просторий портик і широкі сходи на фасаді, рівні лінії дзвіниці, яка нагадує шахтарську лампу, будівля кінотеатру із заокругленими вікнами. По середині площі — фонтан.
Край світу. Німота вічності. Раша — місто без цвинтаря.
На географічних картах Раша з’явилася за два роки до початку Другої світової війни. Це шахтарське містечко, — одне з дванадцяти нових сучасних міст, задуманих як демонстрація могутності фашистського режиму Беніто Муссоліні, відновника Римського царства, — збудують за 547 днів. Головний проєктант Густав Пуліцер Фіналі, з сім’ї трієстських євреїв, роками оформлював інтер’єри трансокеанських лайнерів. Звідти заокруглені вікна на фасаді кінотеатру. Раша на першому етапі прийняла дві тисячі людей, лише половину від запланованого. У нижній частині міста зведені будинки для шахтарів, у верхній частині, поряд із віллами для керівного технічного персоналу, виросло поселення одноповерхівок з садочками, де жили кваліфіковані робітники. У Раші є водогін, централізоване освітлення, телефонна станція, лікарня, олімпійський басейн, кінотеатр, готель. Єдине, за недоглядом, чи навмисно, не було передбачено цвинтаря.
Про це він дізнався давно від товариша з музичної школи, на кілька років старшого від нього. Хлопчик із двома іменами: Маріян і Мілевой. Часто його діймали, мовляв, де тут ім’я, а де прізвище. Він грав на сурмі. Два рази на тиждень приїжджав до Пули автобусом із Раші. Якось одного разу жартома сказав, що його батьки старші, аніж місто, в якому вони живуть. І ніколи не помруть, бо ж у Раші немає цвинтаря.
Коли навесні 2012 року він почав розслідувати справу працівниці Дирекції портів Північної Адріатики, до рук йому потрапив роман Даші Дрндич «Квітень у Берліні». Уривок з роману, в якому згадується Раша, викликав спогад про сурмача з двома іменами. А Маріян Мілевой став добрим духом свого міста, вірним хроністом. Знаходив в інтернеті його книги. Він тепер мешкав не в Раші, а поруч, у Лабіні, де його син мав власну книгарню. Вирішив за першої нагоди розшукати його. Відтоді минуло чверть століття. Країна, у якій вони жили, згасла, мов рашська шахта.