Прямував тією слабоосвітленою вулицею, тією самою, якою поспішала його мама, — дрібними кроками, в сутінках одного вересневого дня далекого 1949 року. Ніколи не відчував її присутність так сильно й так боляче, вона фізично була на крок від нього. Вперше він відчужується від мами. Якби міг, обійняв би її. Вона більше не душить його потоками слів. Він не соромиться її потреби завжди бути в центрі уваги, у світлі софітів, акторка розважального жанру, яка не зауважує поглядів і коментарів напівголосно. Схоже, що бачить і чує їх тільки він. У повному купе відлунює сміх пасажирів. Вкотре він чує розповідь про те, як мама, відразу після війни, у часи великого дефіциту, нелегально возить яйця своїм хазяйкам на Сушаку. Поліцейський контроль — у поїзді. Питають, що в неї в торбі, а вона каже: яйця. «У вас стільки яєць?» — питає поліцейський. «Так», — відповідає мама. Поліцейські сміються і йдуть. І пасажири купе сміються. Оті, з маминої розповіді. І ті, два десятиліття по тому.
Поки він йде Кендлеровою вулицею, пригадує ті довгі подорожі нічними поїздами Югославських залізниць з мамою та сестрою. Їдуть потяги через майбутні кордони. Сонні пасажири крізь запотілі вікна вгадують імена станції. Не підозрюють, що одного разу, ще за їхнього життя, це знову буде закордон. Цей урок він вивчив ще дитиною одного ранку в Рієці, спускаючись з мамою сходами Трсата. На майданчиках зупинялися перепочити. Внизу, в глибині каньйону, бачив вузьку стрічку дороги й дахи притулених один до одного будинків.
— Колись все ото там була Італія, — промовила мама й рукою вказала у напрямку голої скелі на іншому боці, в підніжжі якої була якась фабрика.
Збентежений, він не відводив погляд від сірих будівель і димарів. Інакше собі уявляв Італію, країну мультфільмів і квізів з екрана Лізеттиного телевізора.
— Куди це ти задивився? — питала його крізь сміх. — Вся Рієка, Опатія, Кварнер, все це була Італія. — А тоді, більше для себе, додавала: — І країни, як люди, народжуються й вмирають.
Мама і він зараз — по один бік. Разом заповнюють зошит, вкрадений у Вінковцях. Хіба потрібно було прожити пів століття, щоб зрозуміти, що емоції приховувати не потрібно? Не боятися свободи; бути тим, ким ти є; не зважати на оточення. Збагнути, що зло є не помилкою, а вибором, як і всякий інший, — опція, за допомогою якої легше й надійніше домогтися пошани й багатства. Це найпростіший шлях, второваніший, ніж звивисті, небезпечні стежки, якими дряпаються ті, хто вірить у божественну справедливість.
Добро перемагає лише в казках.
Так думають ті, хто не вірить, що пломби на дверях вантажних вагонів такі ж надійні, як і замки. Замок не є виразом недовіри, і це не образа Югославської залізниці, а недовіра до кровообігу, яким циркулює багато різних груп крові.
Так думає його мама, коли на пляжі Стоя протистоїть людям, обороняючи територію завбільшки з три розкладені рушники. Вони були греками на Марафонському полі, оточені безкраїм військом персів.
І тому недостатньо лише пломби, просто позначки, що вагон не порожній, як вірить поручик Югославського військово-морського флоту, в’язень чоти малих звичайних людей, серед яких виріс, на колишній станції Рістовац, де застряг його тато, наймолодший диспетчер на станції Скоп’є, солунець, кавалер Албанської пам’ятної медалі. Через схильність до алкоголю його швидко деградують у нижче звання, він перебиратиметься з сім’єю на дедалі провінційніші станції, поки остаточно не осяде в Січеві у званні сторожа колії. Тут дочекається пенсії, продовжуючи й далі світанкові обходи своєї ділянки, від січевацької електростанції до Островіце. Після його смерті залишиться на полицях підвалу ціла колекція предметів, необачно викинених із потягів.
У цій колекції найціннішим експонатом був шкіряний гаманець з витисненою головою морського пса, який вартовий колії зі сторожки номер 15 знайшов серпневого ранку 1941 року коло огорожі подвір’я. Відразу впізнав гаманець старшого сина. Усередині був папірець із коротенькою запискою, що їх везуть до Німеччини, що після того, як потрапив у полон, три місяці провів у збірному таборі в Болгарії, що з ним все добре, хай не турбуються.
Транспорт із заарештованими офіцерами Королівства Югославії проїхав січевацькою ущелиною вночі. Вагони зачинені на величезні замки. Коли композиція на повороті після січевацької дамби сповільнила хід, молодому поручику рвучким порухом зап’ястя вдається викинути гаманець крізь отвір під дверними петлями, він впевнений, що завтра, під час огляду колії, батько знайде його.