Слідчий полностью

Немає вже гасла на тріумфальній арці: «Хай живе Тіто!».

До Тіто був Муссоліні.

Стояв якийсь час, мов мара на картині, може хвилину, може чверть години. А потім сяйнула думка. Раша є отим магнітно-резонансним знімком, якого не вистачає. Поглядом на площу встановив діагноз.

Арсіа — Альцгеймер.

Кінотеатр. Готель. Будинок для старих.

Архетипна матриця, яка супроводжує його по життю. Ніби сам був присутній того вечора, у вересні 1949 року, коли двоє удбашів із Лабіна в товаристві працівниці Дирекції портів Північної Адріатики й малої з Опатії, прибувають автівкою баронеси Хітерот у Рашу. На фасаді готелю — все ще літери попередньої назви «Імперо». Але в зошиті його мами, коли вона наступного дня нарешті дістанеться автобусом до Рієки, найбільша будівля на площі не матиме такої назви. Те, як перейменували «Імперо», і працівниця Дирекції портів Північної Адріатики сумлінно це занотувала, розчинилося в безвісті. Адже коли в сімдесяті роки він проїжджав через Рашу, над входом до готелю світилася вивіска: «Ночівля Раша».

Скільки було сценаріїв тієї вересневої ночі 1949 року. Але лише один реалізувався — той, який би обрав і він. Лише той єдиний, за яким можна зберегти себе, перебороти небезпечну спокусу, не занапастити життя задля короткочасного задоволення. Кожен любовний чин є прелюдією можливого кінця. Вхід до життя, з якого потім не можна вийти. Капкан, в якому застрягають.

Скількох жінок оминув лише тому, що побачив на мить своє майбутнє з ними. Не існує такого кондому, такого аборту, такого захисту, який би убезпечив від найгіршого — ув’язнення в житті, яке не твоє. Таку помилку неможливо виправити. Цей страх його вберіг.

Страх оберігає і його маму. Помилку, яку зробила, поїхавши з удбашами, вона виправила не тим вигаданим deus ех machina — буцімто автобус, дивовижним чином відремонтований, прибуває через дві години в Рашу, їй вдається вислизнути від п’яненького товариства й продовжити поїздку до Рієки — а виходом із ресторану під час вечері, втечею в кімнату безіменного готелю. Від портьє отримала ключ, залишила йому посвідчення особи. Замкнула двері. У кімнаті була задуха. Відчинила вікно. Потім лягла вбрана у ліжко. Через пів години хтось довго стукав у двері, кликав за іменем. Потім відчепився. Наступного дня залишалася в кімнаті, поки автомобіль баронеси Хітерот не рушив з площі перед готелем. Тільки тоді спустилася до ресторану на сніданок, а десь у полудень поїхала автобусом до Рієки.

Коли через годину знову повернувся до буфету, кінооператор все ще був там. За тим шинквасом, несхибно, з новою гальбою пива. Махнув йому рукою, тільки-но побачив у дверях. І саме тоді прибув місцевий автобус до Пули.

Передумав, не буде затримуватись у Раші. Щонайшвидше назад, до «Скалети». Лізетта вже в поїзді, їде з Салонік до Трієста. Саме час, щоб Хітероти остаточно переселилися на острів Святого Андрія, щоб Барбара продовжила місію свого батька, барона Георга, у Ровіні, розпочала комерцію з трюфелями в Лівадах, щоб Лізетта оселилась у будинку на Сан Полікарпі та закрутила роман з молодим музикантом, щоб Діона Кесініс стала вчителькою Фажов з Рібарської вулиці, щоб добігла кінця місія англо-американської адміністрації в Пулі, щоб нові мешканці заселились у «Віллу Марію», щоб розширилися мережа Югославських залізниць, щоб годинникар Малеша полагодив Тітові годинники на Бріонах, щоб Горан Бан повернув логарифмічні таблиці тому, в кого позичив їх сорок років тому, щоб Раша вмерла разом зі своєю шахтою, щоб Маріян Мілевой написав усі ті поезії про Лабін, Рабац, Рашу й Тргету, щоб сталося те, що має статися, як сказав би Тишма.

Відкриє новий файл, збере усіх персонажів в одному місці.

Автобус зупинився перед буфетом. Вийшло кілька пасажирів. Наступний до Пули — тільки надвечір. Повернувся до кінооператора й прямо з дверей запитав його, як після війни називався готель «Імперо».

Так, як і ресторан, «Централ».

«Не може бути!» — вигукнув він. — «Тієї назви ніколи не було на фасаді».

«У мене на лобі теж не написано, що я Маріо Вончина, але я є ним», — сказав кінооператор і змахнув гальбою на знак прощання.

Понад два тижні Лізетта провела в Салоніках, і тепер належало підготувати її повернення до Трієста. Так само, як і тоді, коли у пошуках «штутгартського методу» своєї мами натрапив в інтернеті під тим висловом не тільки на трамвайні коридори, а й на відомого садівника Ціглера, фахівця з садово-паркового мистецтва, який наприкінці XIX століття відвідав Белград, — так і цього разу за якихось десять хвилин знайшов набагато більше всього, ніж сподівався. Замість садівника зі Штутгарта знайшов барона з Мюнхена, Моріса фон Хірша, одного з п’яти найбагатших людей того часу в Європі, будівника і концесіонера Східної залізниці, до складу якої увійшла колія Салоніки-Белград, якою Лізетта та її мама влітку 1909 року вирушили з Салонік до Відня. Тим самим маршрутом через чотирнадцять років Лізетта повертається до Трієста.

На сайті є запис про урочисте відкриття напрямку.