Обставини дядькової загибелі стали йому зрозумілішими, коли восени 2011 року брав участь у літературній колонії в Січеві. Там від одного сільського юнака дізнається, що під час війни існувало Верхнє і Нижнє Січево. Одні симпатизували партизанам, другі — четникам. Демаркаційна лінія пролягала серединою села. Спочатку всі носили шайкачі, а деякі, вже з огляду на обставини, пришивали на них то зірку, то кокарду. За чотири дні літературної колонії в Січево він зблизився з тим юнаком. Одного ранку вони пішли до самотньої хатинки на схилі під задругою. У саду побачили бабусю, зігнуту над грядкою салати. То була жінка, з якою дядько Драгомир, комендант січевацького партизанського загону, перебував у любовних стосунках. Нишком зробив два знімки. На звук камери мобільного телефону стара різко випросталася. Їхні погляди зустрілися. Відійшов від загорожі. Стара зігнулася й продовжила копати.
Копає і він. Бачить свого діда, як на світанку, після звістки про загибель сина, поспішає завіяними стежками навпростець до села. Які думки пролинають головою, поки несе мертве тіло додому, до Сторожки номер 15? Чи був би Драгомир живий, якби вони залишилися в Скоп’є, чи просувався б по службі, вів якесь інше життя, далеко від цього богом забутого краю, де застряг зі своєю сім’єю?
Ще багато років після Драгомирової загибелі офіційною версією була та, що його вбили четники, з засідки. Потім — що то були болгари. Таємно ходила історія про любовний трикутник. Коли через пів століття зникла ідеологія, разом із країною, яку створила, можна було почути й інші версії. Начебто Драгомира вбили свої. Зринули на поверхню гидоти й злочини фальшивих героїв. Знову прокидалися привиди, що поведуть на смерть тисячі й тисячі невинних. Запанували нікчеми й маніпулятори. Десь щось розповідають — завжди по-інакшому. Ті розповіді відверті в жалюгідних спробах надати пожадливості, заздрості й злу покров ідеології. Переможці згодом канонізують минуле в хроніках і підручниках, енциклопедіях і лексиконах.
Демонізація переможців з 1945 року і жаль за праведниками поміж ними — жертвами інтриг своїх соратників — послужили чудовим алібі для майбутніх злочинів лицемірних ревізіоністів, які за ніч перебігли в інший табір. Їхня перемога після розпаду Югославії буде не перемогою ідеології, а тріумфом менталітету — власне, відображення людського негативного потенціалу.
Після відвідин Раші і блукання вулицями Пули він — знову перед екраном ноутбука. Світло в кімнаті на третьому поверсі готелю «Скалета» горітиме аж до ранку. Картини й люди зринатимуть за якимось вищим, непідвладним йому порядком. По-справжньому все відчуваєш лише тоді, коли воно закінчується. Не можна бути власником дивідендів минулого й водночас на повні груди дихати життям. Поки точаться події, він лише почасти бере в них участь, бо ж йому потрібно маркувати кожну деталь. Лише повертаючись у минуле, усвідомлює, що пропустив. Тому він живе навспак. Як жила його мама. Минуле ніколи не є завершеним, постійно допрацьовується. Занурення в долі інших людей іноді так глибоко врізається в почуття й думки, що стають частинкою життя самого спостерігача.
Фотографії в Лізеттиній кімнаті належать до його життя так само, як і ті з сімейного альбому, що в сторожці номер 15; колекція предметів, знайдених на ділянці колії від січевацької електростанції до Островіце дихає такою ж магією, як і всі ті хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавички в ящиках Лізеттиної шафи. Трагічний кінець Барбари Хітерот і її мами — чи бабусі? — цікавить його так само, як і загибель дядька Драгомира.
Всюди довкола себе відчуває невидиму присутність інших. Чи він носій однієї біографії, чи зітканий з кількох різних? Чиї життя проживає? Чому події, які не мають нічого спільного з його життям, він переживає так, немов вони — частина сімейної історії? Фіксації й обсесії передвіщають сейсмологічну діяльність свідомості, яка зрештою колись пов’яже між собою те, що, на перший погляд, видається непоєднуваним. Ніяк не йдуть із голови слова приятеля нейропсихіатра, що генетична легітимація бере до уваги не лише вузьке сімейне коло, а й всіх людей, які приваблювали дану особу та її найближчих кровних родичів у любові та дружбі. Безмежжя можливостей!
Чи близькість з Барбарою Хітерот виникла через Лізетту? Ідентифікація зі стороною поразки, байдуже, чи мова про індіанські племена, чи про заручника сімейної патології, який бере на себе роль громовідводу, поглинаючи негативну енергію довколишніх. Бо Хітероти не соромилися ставити сімейний герб на портрети чужих предків, якими прикрашали стіни своїх резиденцій у Трієсті та на Святому Андрії, намагаючись у такий оманливий спосіб утвердити свій віковічний дворянський статус. Довгий список гріхів лежить на шляху до будь-якого збагачення, так і досьє Хітеротів ховає багато таємниць ще з часів, коли їхній предок Філіп, торговець вовною з Касела, у середині XVIII століття прибув до Трієста.