Слідчий полностью

Чому Барбара зустріла кінець війни в мишоловці свого острова? Замість того, щоб вчасно сховатися в Італії й зберегти собі життя, як це зробила донька власників «Вілли Марії» і тисячі інших. А могла. У монографії про Хітеротів, яку йому подарувала директорка музею, згадується лист, позначений як «Плани продажу маєтку», який Барбара надіслала своєму адвокатові в Трієсті Джуліану Анцелотті 1 серпня 1938 року, лише за рік до початку Другої світової війни. Може, плани продати острів Святого Андрія існували й раніше, коли ціни на нерухомість були вищими, і коли не було й тіні війни, що насувається? Чи Барбара була проти варіанту продажу, який, мабуть, обстоювала мама, схильна гасити борги коштом відчуження рухомого й нерухомого майна?

Барбара була першою з Хітеротів, яка злилася з життям малого рибальського містечка. Була добрим духом Ровіня. Коли сталася аварія в ровінській каменоломні, вона, ризикуючи власним життям, витягнула напівмертвого робітника з ями. За цей хоробрий вчинок з Риму прибуде орден за громадянські заслуги. З цього приводу Хітероти влаштовують у Ровіні свято. Лунатимуть музика та співи. Серед люду на площі будуть і майбутні екзекутори ОЗНА, які через дванадцять років, вночі, 30 травня 1945 року, заб’ють на смерть палками Хітеротів, завершивши в такий спосіб слідство проти ворогів народу. Але того квітневого дня 1933 року, коли все місто зібралося на святкування перед готелем «Адріатик», вони ще лиш юнаки з бідних ровінських будинків. Деякі з них вже виходять на рибалку, пропливають щодня повз острів Святого Андрія, де, серед піній і сосон, видніється палац Хітеротів. Розповіді про їхнє багатство з роками сягають розміру легенди. А коли в травні 1945 року Ровінь із островами Святого Андрія і Святої Катарини опиняється в зоні партизанської влади, багатство Хітеротів стає їхнім вироком. Це буде ще одна історія про масштаби людського зла.

З безпечної від історичних потрясінь і катастроф відстані легко лементувати, що потрібно було зробити свого часу. Та ж хіба не він був тим, хто наприкінці вісімдесятих років XX століття опирався татовій ідеї, яку гаряче підтримала лише сестра, продати дачу в Помері. Бо вже тоді відчувалося, що країна розпадається, що під маскою боротьби за демократію й громадянські свободи беруть владу сили темряви. У газетах було дедалі більше оголошень, в яких власники нерухомості з Сербії продавали дачі на Адріатиці. Белградці виїжджали з Ровіня. Стріляли в Горскому Котарі й у Славонії, а він і далі жив у марних сподіваннях, що в останню мить якийсь deus ех machina завадить катастрофі. Особливо дивною була його поведінка з огляду на те, що рік-два перед тим він активно читав мемуари й щоденники письменників, які жили в сутінкові періоди, у часи вибуху революцій і війн. І хоча мав досвід із другої руки, який недвозначно вказував на послідовність майбутніх подій, не змирився з ідеєю продажу будинку в Помері. Бо це б означало відмовитися від простору, який є його рідним краєм, відмовитися від спадку. Він не турист. Він не приїжджає до Пули на літо. Він живе в Пулі. І навіть якщо місяцями, роками його фізично немає в місті свого становлення, він належить тому місту. Пула живе в його романах. Немає такого кадастру, який може оскаржити його власність.

Мама, через свій патологічний страх перед переїздом, підтримала його пропозицію не продавати дім у Помері. Тато й сестра врешті погодилися на ситуацію status quo. Дванадцятого вересня 1991 року він востаннє скупався на пляжі кемпінгу в Помері. Сонце раптово зайшло за хмару. Вся затока опинилася в тіні. Його охопив панічний страх. Поплив до берега, який був всього за десяток метрів від нього. Здавалося йому, що стоїть на місці. Тоді з полегшенням відчув дно під ногами.

Ввечері прибрав на письмовому столі, поскладав книги на полиці. Крізь скло на нього дивилася синя кобальтова фігурка скрипаля. Завтра останнім рейсом JAT із Пули відлетить до Белграда. Батьки приїдуть через два тижні, ключ від хати віддадуть Міличам. Ніколи не питався, як вони почувалися при від’їзді. Був ображений їхнім рішенням повернутися, а не залишитися й зберегти оселю. Хіба їм не було б краще на морі, ніж у белградській багатоповерхівці? І через тринадцять років після переїзду до Белграда мама все ще знала більше надійних майстрів у Пулі. Там стільки приятелів і знайомих. У Белграді й так лише зимують. Безуспішно намагався їх намовити залишитися. Їхнє рішення тлумачив старечим егоїзмом, страхом залишитися самими, один з одним, віч-на-віч, підбити підсумки. Їм потрібно було оточення дітей і внуків, щоб забути про старість.

Замкнений у тісній квартирі багатоповерхівки, тато вдавався до щоденного блукання Белградом. Вигадував причини, аби бути поза домом. Весь час шкодував за німецьким інструментом, який залишився в гаражі в Помері. Помер через чотири роки після від’їзду з Пули.

Мама дедалі глибше занурювалась у деменцію.