Але зарплата пристойна, соціальні гарантії чудові, а графік стабільний, ще й робочий день не дуже довгий. До того ж мені сказали, що
попереду підвищення. Ну…
Утім просто зараз мені треба якось перебути ці двадцять хвилин так, щоб у мене не вибухнули груди.
Я вже майже ладна зірватися з місця й помчати в туалет зі своїм
наплічником з причандаллям для зціджування й крихітними
пляшечками для молока напереваги — коли раптом з інтеркому лунає
Стюартів голос.
— Ніно? — гукає він. — А принесіть-но мені дані щодо «Ґрейді».
— Так сер, просто зараз.
Вмикаю комп’ютер, завантажую потрібні файли, відправляю їх на
друк. Там приблизно п’ятдесят сторінок. Сиджу, постукуючи носаком
черевичка по підлозі, і дивлюся, як принтер випльовує сторінку за
сторінкою. Коли нарешті отримую останню, то хапаю стос і квапливо
йду в кабінет.
Ледь прочиняю двері.
— Містере Лінч? Можна увійти?
— Заходьте, Ніно.
Прочиняю двері вже повністю. Одразу помічаю, вони обидва
витріщаються на мене. І не оцінювально, як колись їли мене очима в
барах, перш ніж я завагітніла і все моє життя змінилося. Вони
дивляться на мене так, наче у волоссі в мене заплутався гігантський
павучисько, а я цього не помітила. Я вже збираюся спитати, до чого це, хай їм грець, вони додивляються, коли опускаю погляд і все розумію.
Молоко проступило.
Не просто проступило — з мене тече, наче з дійної корови. Навколо
пипок два здоровезні кола, по блузці скрапують цівки молока. Мені
негайно кортить заповзти кудись під стіл і просто там померти.
— Ніно! — вигукує Стюарт. — Приведіть себе в належний вигляд!
— Так, — кажу я квапливо. — Я… перепрошую, мені дуже шкода, я…
Кидаю папери Стюартові на стіл і якнайшвидше виходжу з кабінету.
Хапаю піджак, щоб приховати під ним блузку. Кліпаю, заганяючи
назад сльози. Я навіть не впевнена, що саме дужче мене засмутило: те, що бос боса мого боса став свідком мого конфузу, а чи те, що я
змарнувала молоко.
Іду з молоковідсмоктувачем до туалету, вмикаю його в розетку й
позбуваюся нарешті цієї нестримної важкості в грудях. Попри те
зніяковіння, що його відчуваю, мені
цього молока! Відчуття навіть приємніші, аніж після сексу. Хоча не те, щоб я пам’ятала, які вони, відчуття після сексу, — адже останнім моїм
сексом була та дурнувата інтрижка на одну ніч, через яку я опинилася
в цій халепі. Наповнюю молоком дві пляшечки по п’ять унцій[23] і
кладу їх у кишеню наплічника, де вже лежить медичний пакет з
льодом. Зараз треба буде поставити їх у холодильник і забрати, перш
ніж піду додому. І час уже повертатися на робоче місце. Доведеться
сидіти в піджаку аж до кінця робочого дня, адже я нещодавно виявила: молоко лишає по собі плями навіть після висихання.
Коли прочиняю двері до туалету, то, на свій подив, бачу людину. І не
просто людину. Ендрю Вінчестера. Боса боса мого боса. Він стоїть, скинувши руку в повітря, наче збираючись постукати у двері. Очі його
розширюються, коли він мене бачить.
— Еммм… — видихаю я. — Власне, чоловічий туалет отам.
І негайно почуваюся цілковитою дурепою. Це ж бо
Крім того, на дверях — трафаретний малюнок жіночої фігурки в сукні.
Авжеж, він у курсі, що це жіночий туалет.
— Та, власне, — каже він, — я шукав вас.
— Мене?
Він киває.
— Хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд.
— Зі мною все гаразд, — намагаюся усміхнутися, прагнучи
приховати зніяковіння через пережите приниження. — Це ж просто
молоко.
— Я знаю, але… — Він супиться. — Стюарт повівся з вами як
останній покидьок. Це просто неприпустимо.
— Та, власне… — Мене поймає неймовірна спокуса розповісти йому
про сотні інших ситуацій, коли Стюарт поводився зі мною як останній
покидьок. Але це, мабуть, паскудна ідея — поливати лайном власного
боса. — Усе гаразд. Я все одно збиралася на ланч, тому…
— Я теж. — Він зводить брову. — Не проти скласти мені компанію?
Певна річ, я кажу «так». Навіть якби він не був босом боса мого
боса, я все одно сказала б «так». Почнімо з того, що він просто
неймовірний. Мені подобається його усмішка — ці зморщечки навколо
очей і ямка на підборідді. До того ж ідеться не про побачення! Він
просто почувається винним через те, що сталося в кабінеті Стюарта.
Можливо, хтось із відділу кадрів порадив йому це зробити, щоб
залагодити неприємну ситуацію.
Слідом за Ендрю Вінчестером я спускаюся до вестибюля будівлі, яка
належить моєму супутникові. Я вирішую, що він поведе мене до
одного з розкішних ресторанів, яких багато тут довкруги, тому
почуваюся просто-таки в шоці, коли Ендрю скеровує мене до ятки з
хот-догами просто біля входу і стає в чергу.
— Тут роблять найкращі хот-доги в місті, — підморгує він мені. — З
чим вам?
— Ем… мабуть, із гірчицею.
Коли підходить наша черга, він замовляє два хот-доги з гірчицею і
