Мама Y. Т. відкриває оновлення, засікає час та починає читати. Плановий час, відведений на читання, становить 15,62 хвилини. Пізніше, коли о 21:00 Марієтта підбиватиме у своєму персональному офісі статистичні підсумки робочого дня, то побачить ім’я кожного співробітника, а навпроти буде зазначено час, витрачений на читання. Її реакція, залежно від витраченого часу, буде приблизно така:
Менше 10 хв.: Час провести планерку та, можливо, бесіду щодо сумлінности на роботі.
10-14 хв.: Наглядати за цим працівником; він може недбало ставитися до роботи.
14-15,61 хв.: Працівник ефективний, іноді може пропускати важливі деталі.
Точно 15,62 хв.: Спритник. Потрібна бесіда щодо сумлінності на роботі.
15,63-16 хв.: Ганчірка. Не можна довіряти.
16-18 хв.: Працівник методичний, іноді може забагато уваги приділяти дрібним деталям.
Більше 18 хв.: Передивитися записи камер спостереження, перевірити, чим точно займався працівник (можливе неавторизоване відвідування туалетної кімнати).
Мама Y. Т. вирішує витратити на читання оновлень хвилин чотирнадцять-п’ятнадцять. Молодшим працівникам краще витрачати більше часу, показати, що вони ретельні, а не зухвалі. Старшим краще витрачати трохи менше часу, аби засвідчити, що вони мають хороший потенціал для організаторської діяльности. Їй уже під сорок. Вона пробігає оновлення поглядом, дбаючи про те, щоб натискати кнопку Page Down із правдоподібними інтервалами, час від часу промотує сторінку трохи вгору, вдаючи перечитування попередніх фрагментів. Комп’ютер усе це помітить, а керівництво схвалює перечитування. Дрібниця, але за добрий десяток років вона реально починає демонструвати ціну твоїх робочих навичок.
Покінчивши з документом, вона поринає в роботу — програмує для федералів. Колись давно їй довелося б заробляти на життя написанням комп’ютерних програм, сьогодні ж вона пише їх фрагменти, а самі програми розробляє Марієтта і Марієттине керівництво на щотижневих зборах десь на верхніх поверхах. Коли загальний дизайн спускають униз, його розбивають на дедалі дрібніші фрагменти, розписують між керівниками груп, ті ділять на ще менші фрагменти для окремих програмістів. Щоб уникнути конфлікту між індивідуальними фрагментами коду, писати програми належить згідно з добіркою правил та постанов, іще більшою та менш конкретною, ніж Урядовий процедурний посібник.
Тому перш за все після прочитання нового підрозділу, присвяченого створенню колективних сховищ туалетного паперу, мама Y. Т. лоґіниться у власній підсистемі центральної комп’ютерної системи, що містить саме той проект, над яким вона зараз працює. Їй невідомо, що то за проект — це засекречено — чи як він називається. Це просто її проект. Вона працює над ним іще з кількома сотнями програмістів, але не знає, з ким саме. Щодня, коли вона лоґіниться в підсистемі, на неї вже чекає купа нових повідомлень із новими постановами та змінами в правилах, яких треба дотримуватися під час написання коду. Порівняно з цими постановами питання туалетного паперу перетворюється на кодекс простих та елегантних правил, нічим не складніших за Десять Заповідей.
Тож десь до одинадцятої вона читає, перечитує та намагається зрозуміти нові зміни в Проекті. Їх багато, бо сьогодні понеділок, тобто Марієтта та її керівництво просиділи вихідні десь там, на поверхах, сварилися через Проект і змінювали його повністю.
Тоді вона починає проглядати уже написаний код, складає список усіх змін, які необхідно внести, щоб код узгоджувався з новими вимогами. По суті, доведеться все починати з нуля — вже втретє за кілька місяців.
Але, зрештою, це її робота.
Приблизно об одинадцятій тридцять вона відриває погляд від екрана і вражено помічає, що навколо її комп’ютера зібралося з пів десятка людей. Марієтта. Інспектор. Кілька чоловіків-федералів. І Леон, їхній поліграфіст.
— Я ж тільки минулого четверга проходила.
— Пора знову, — відповідає Марієтта. — Давай, у темпі вальсу.
— Руки так, щоб я міг бачити, — командує інспектор.
Мама Y. Т. підводиться, руки розведені, йде вперед, просто до виходу з офісу. Інші на неї навіть не дивляться. Це було б нетактовно щодо колеги, та й не заведено. Тому людина, що проходить тест, почувається незручно, почувається виокремленою, хоча насправді поліграф — невід’ємна частина федеральського способу життя. Вона чує за спиною ляскання підошов інспектора, який іде за два кроки позаду неї, спостерігає, стежить за руками, щоб ці руки не могли нічого зробити — наприклад, дістати валіум чи щось інше, що може перепаскудити увесь тест.
Вона зупиняється перед дверима вбиральні. Інспектор проходить уперед, відчиняє двері, притримує, вона заходить досередини, інспектор — слідом.
