Футів за сто — залита місячним сяйвом ділянка, де зібралися достатньо ризикові люди, щоб ставити намети: зазвичай вони мають чим захищатися або не мають що втрачати. Хіро рушає в тому напрямку і вже невдовзі бачить розлоге шатро над «Галявиною».
Усі називають це місце Тілозвалищем. Це звичайна відкрита латка землі, колись поросла травою, а тепер її постійно засипають вантажівками піску, до якого домішується сміття, бите скло і людські нечистоти. Напнуте шатро захищає територію від дощу, а щокілька футів із землі стирчать великі грибоподібні парасольки труб, з яких холодними ночами підіймається тепле повітря. Ночівля на «Галявині» вельми дешева — цю інновацію запровадили деякі франшизи на півдні, і відтоді вона повзе на північ, слідом за клієнтурою.
Щось із пів десятка представників цієї клієнтури зараз валяється під обігрівачами, кутаючись від холоду в армійські ковдри. Кілька чоловік розпалили маленьке вогнище і в його світлі грають у карти. Хіро цих ігнорує, починає походжати поміж решти.
— Чак Райтсон? — гукає. — Пане президенте, ви тут?
Коли він повторює це вдруге, купа вовни ліворуч від нього починає ворушитися і сіпатись. Витикається голова. Хіро повертається до голови з витягнутими руками, показуючи, що не озброєний.
— Хто це? — голос жалюгідний і нажаханий. — Ворон?
— Ні, не Ворон, — заспокоює Хіро. — Не бійтеся. Ви Чак Райтсон? Колишній президент Тимчасової Республіки Кеная і Кодьяка?
— Так. Чого ви хочете? Я не маю грошей.
— Поговорити. Я працюю на ЦРК, моя робота — збирати інфу.
— Мені, бля, треба випити, — повідомляє Чак Райтсон.
«Ратуша» — це велика надувна споруда посеред «Проспись-і-котись». Такий собі уламок Лас-Веґаса: мінімаркет, зал аркад, пральня, бар, алкомаркет, блошиний ринок, бордель. Єдиними завсідниками цього місця є невеличкий відсоток людей, здатних щоночі тусити до п’ятої ранку, але котрі при цьому не мають жодних інших життєвих функцій.
Більшість «Ратуш» складаються з менших франшиз-у-франшизах. Хіро бачить «Бар Келлі» — це чи не найкращий генделик, який можна знайти в «Проспись-і-котись», — і веде Чака Райтсона туди. На Чакові багато шарів одягу, який раніше був різних кольорів, а нині весь кольору його шкіри — кольору такі.
Усі заклади в «Ратуші», зокрема й цей бар, нагадують радше щось, що можна побачити на тюремному кораблі — все прибите і прикручене, всюди цілодобове яскраве світло, персонал забарикадований за товстими скляними бар’єрами, тепер уже жовтими і тьмяними. Охорону в «Ратуші» забезпечують Силовики, тому тут багато стероїдних качків у чорних бронегелевих костюмах, що по двоє-троє тиняються залою аркад, захоплено порушуючи права людини.
Хіро з Чаком займають найближчу подобу кутового столика. Хіро підкликає офіціанта і тихенько замовляє келих «Фірмового», наполовину змішаного з безалкогольним напоєм. Таким чином Чак пробуде при тямі трохи довше, ніж за інших умов.
Розговорити його нескладно. Він — цілком типовий стариган з опальної президентської адміністрації, який вилетів звідти через скандал і решту життя поклав на пошук людей, готових його вислухати.
— Так, я два роки був президентом ТРеКК. І я досі вважаю себе президентом в екзилі.
Хіро намагається стриматись і не закотити під лоба очі. Здається, Чак це помічає.
— Добре, добре, це не так і багато. Але якийсь час ТРеКК був квітучим краєм, і донині багато хто мріє побачити, як ця країна знову з’явиться на мапі. Бачиш-но, нас ізвідти вигнало єдине... єдиний спосіб, яким ті маніяки могли захопити владу... то було просто, знаєш... — здається, йому забракло слів. — Ну як можна було чекати чогось подібного?
— Як вас вигнали? Громадянська війна?
— Там попервах було кілька повстань, але всі в далеких закутках Кодьяка, де ми ніколи й не мали влади. Але громадянської війни як такої не було. Бачиш, американцям подобався наш уряд, в американців була зброя, обладнання, інфраструктура. А Православці були просто зграєю патлатих мужиків, які жили десь під лісом.
— Православці?
— Російські православні. Спочатку вони були меншиною з меншин. Переважно індіанці — знаєш, тлінкіти і алеути, яких навернули ще росіяни сотні років тому. Але коли в Росії все пішло до сраки, вони поперли у самопальних човниках просто через Лінію зміни дат.
— Вони не хотіли конституційної демократії?
— Ні. Ніскілечки.
— А чого вони хотіли? Царя?
— Ні. Всі царисти — традиціоналісти, вони позалишалися в Росії. Православці, котрі припливли в ТРеКК, були проти всіх, їх навіть вигнали з Російської православної церкви.
— Чому?
— Бо вони
— І скільки цих російських православних П’ятидесятників приїхали у ТРеКК?
— Господи, та без ліку. Не менше п’ятдесяти тисяч.
