Власне кажучи, цей документ підтверджує, що Y. Т. не терористка, не комуністка (хай би що це означало), не гомосексуалка, що вона не чинила наруги над національною символікою, не торгує порнографією, не дармоїдка, не расово нетолерантна, не є носієм жодного інфекційного захворювання та прихильником ідеології, покликаної підірвати сімейні цінності. Більша частина тексту — визначення слів, згаданих на першій сторінці.
Отож Y. Т. пів години сидить у маленькій кімнатчині, займаючись побутовими справами — перебирає обладнання, міняє батарейки в усіх своїх дрібненьких девайсах, чистить нігті, запускає процедури автоперевірки на скейті. Тоді підписує-таки злоїбучий документ і повертає його охоронцеві. І от вона у Федземлі. Знайти потрібне місце нескладно, типова федералівська будівля — до неї мільйон сходинок, вона ніби збудована на вершині гори зі сходів. Колони. У цій споруді значно більше люду, ніж зазвичай. Кремезні чоловіки з прилизаним волоссям. Мабуть, база тутешніх копів. Вартовий на вході — коп з голови до п’ят — хоче її ретельно обшукати за спробу пронести всередину дошку. Можна подумати, в них перед будівлею десь можна безпечно залишити скейт.
Спілкуватися з копом просто неможливо, але все окей, Y. Т. така сама.
— Ось конверт, — повідомляє вона. — Сам занесеш на дев’ятий поверх, коли матимеш перерву на каву. Шкода тільки, що доведеться підніматися східцями.
— Слухай, — дратується той. — Це ВГГОК. Це типу штаб-квартира. ВГГОК-центральний. Шариш? Тут усе на милю навколо записується на відео. Люди на землю не плюють, коли лише бачать будівлю на обрії. Навіть не матюкаються. Ніхто твого скейта не вкраде.
— Це ще гірше — тоді його точно вкрадуть! А тоді скажуть, що не крали, а просто конфіскували. Знаю я вас, федералів, ви завжди все конфісковуєте.
Чоловік зітхає. Тоді його погляд розфокусовується, він на хвилину замовкає. Y. Т. розуміє, що він отримує повідомлення через маленький навушник — знак істинного федерала.
— Заходь, — здається коп. — Але маєш розписатися.
— Ясне діло.
Коп дає аркуш для підпису — насправді планшетний комп’ютер із електронною ручкою. Вона пише на екрані «Y. Т», напис перетворюється на цифрову картинку, автоматично фіксує час написання і надсилається на великий комп’ютер у Фед-центр. Вона знає, що крізь металодетектор зможе пройти хіба роздягнувшись догола, тому просто йде повз стіл копа-вартового — а що він їй зробить, застрелить? — і заходить досередини, тримаючи скейт під пахвою.
— Гей! — мляво гукає він.
— Що, у ВГГОК агентів часто грабують і ґвалтують кур’єрки? — цікавиться вона, люто натискаючи на кнопку виклику ліфта.
Чекати доводиться цілу вічність, зрештою їй уривається терпець, і вона тарабиниться по східцях, як усі федерали.
Мужик на вході казав правду, тут, на дев’ятому, — справжній коп-центр. Кожен стрьомний чувак у темних окулярах із зализаним волоссям, якого вам тільки доводилось бачити — всі вони тут, у кожного з вуха тягнеться вниз маленька тілесного кольору спіралька. Тут навіть є кілька федералок, ці ще страшніші за чоловіків. Що жінка здатна зробити зі своїм волоссям, щоб виглядати професійно — Господи Боже! Чому б просто не носити мотоциклетного шолома? Його принаймні можна зняти.
І всі федерали — що чоловіки, що жінки — носять темні окуляри. Без них вони здаються голими. З тим самим успіхом вони могли б працювати без трусів. Побачити федералів без дзеркальних окулярів — це ще гірше, ніж увірватися до них у роздягальню.
Вона доволі легко знаходить кімнату 968-А. Весь поверх повністю заставлений робочими столами, пронумеровані кімнати тягнуться вздовж стін за дверима з матового скла. У кожного зі стрьомних чуваків, здається, є свій стіл, деякі навіть старанно працюють на своїх місцях, решта просто сновигає залом й інколи зупиняється поговорити біля столів інших стрьомних чуваків. Білі сорочки до болю чисті. Не так багато наплічних кобур, як можна було б уявити, — мабуть, всі озброєні федерали зараз десь у колишньому Чикаґо чи Алабамі, намагаються конфіскувати старі клапті території США, що тепер перетворилися на суцільні «Купи-й-Лети» чи звалища токсичних відходів.
Вона заходить до кімнати 968-А. Це офіс. В офісі четверо федералів, які нічим не відрізняються від решти, хіба трохи старші — цим по сорок-п’ятдесят.
— У мене доставка для цієї кімнати.
— Ти Y. Т.? — з-поза столу питає головний федерал.
— Ви не повинні мене знати. Звідки вам відоме моє ім’я?
— Упізнав, — каже головний. — Знаю твою матір.
Y. Т. йому не вірить, але у федералів вистачає способів добувати інфу.
— У тебе є родичі в Афганістані? — цікавиться кур’єрка.
Чоловіки обмінюються спантеличеними поглядами, немов запитуючи: ти розумієш, про що вона? Але цю фразу й не треба розуміти — в комбінезон і скейт Y. Т. вшито цілу купу примочок для розпізнавання голосу. Коли вона каже: «У тебе є родичі в Афганістані?», це кодова фраза, що наказує її невидимій спорязі готуватися, прокидатися, перевірятися, нашорошувати електронні вуха.
— То вам потрібен конверт чи ні?
— Давай, — підводиться головний і простягає руку.
