Y. Т. за кар’єру довелося побувати не в одному дивному місці, на її грудях висять заламіновані візи трьох десятків країн. А крім реальних країн вона забирала посилки та / або здійснювала доставку до таких чарівних місць відпочинку, як Мертва зона на Термінал-айленд і табір у Ґріффіт-парку. Проте найдивніше з усіх завдань — оце нове. Хтось хоче, щоб вона доставила пакунок у Сполучені Штати Америки. Так зазначено у замовленні.
Але тут і доставляти, вважай, нема чого — звичайнісінький конверт.
— Ви точно не хочете надіслати це поштою? — уточнила вона у клієнта, коли забирала замовлення в одному зі стрьомних бізнес-парків у Клавах. Власний Міськлав для безпонтових бізнесів, у яких є свої офіси, офісні номери і все таке, але які при цьому, здається, нічого не роблять.
Ясна річ, питання каверзне, пошта працює тільки у Федземлі. Всі поштові скриньки давно познімали, зараз вони прикрашають помешкання схиблених на ностальгії. Але водночас це свого роду жарт, оскільки пункт призначення — це споруда буквально посеред Федземлі, і жарт полягає ось у чому: якщо вже ти хочеш мати справу з Федералами, то чому не користуєшся їхньою злоїбучою поштою? Ти не боїшся, що контакт із кимось таким страшенно крутим, як кур’єр, заплямує тебе в їхніх очах?
— Ем, ну, пошта ж сюди не ходить, так? — каже чувак.
Немає сенсу описувати офіс. Немає сенсу навіть пропускати відбите офісом світло крізь повіки на оболонку очних яблук, щоб він, бува, не зайняв цінне місце в мозку. Флуоресцентні лампи і перегородки, до яких поприклеювані килими. Мені краще з килимом на підлозі, красно дякую. Кольорова гама. Ергономічне лайно. Напомаджені кралі. Запах ксерокса. Все доволі нове, як їй здається.
Звичайний офіційний конверт лежить у чувака на столі. Описувати його також немає потреби. Сліди якогось південного чи техаського акценту. Нижній край конверта вирівняний паралельно до краю столу, рівно за чверть дюйма, ідеально відцентрований між лівою і правою його сторонами, наче лікар пінцетом поклав на стіл. Адресат: КІМНАТА 968-А, ПОШТОВИЙ ПУНКТ MS-1569835, БУДІВЛЯ ЛА-6, СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ.
— Напишете зворотну адресу? — цікавиться Y. Т.
— У цьому немає потреби.
— Якщо я не зможу доставити, то не зможу й повернути, бо всі контори здаються мені однаковими.
— Байдуже. Як ви гадаєте, коли зможете доставити конверт?
— Максимум за дві години.
— Чому так довго?
— Митниця, друже! Федерали не прокачали свою систему, як усі нормальні люди.
Саме тому кур’єри за будь-яку ціну намагаються уникати доставок до Федземлі. Але день сьогодні такий собі, на таємні завдання для Мафії Y. Т. не викликали, а так вона, можливо, зуміє перехопити маму на обідній перерві.
— А як тебе звати?
— Ми не розголошуємо імен.
— Мені треба знати, хто здійснює доставку.
— Нащо? Ви ж самі сказали, що байдуже.
Чувак раптом починає хвилюватися:
— Окей. Забудь. Просто достав, будь ласка.
Окей, як скажеш, додає подумки Y. Т. Додумує іще дещо: чувак — явно збоченець. Це так просто, так очевидно: «А як тебе звати?» Та ну, дай мені спокій.
Імена не мають значення, всі знають, що кур’єри — взаємозамінні. Просто деякі працюють швидше і краще.
Тож вона викочується з офісу. Все дуже-дуже анонімно. Ніде жодних корпоративних лото, і вона, чекаючи на ліфт, телефонує у РадиКС, намагається зрозуміти, хто саме її викликав.
Відповідь приходить за кілька хвилин, коли вона вже їде з бізнес-парку, загарпунивши добрячий «мерседес»: Інститут Передових Досліджень Райфа. ІПДоР. Одна з гай-текових компаній. Мабуть, хочуть вибити урядовий контракт. Продати федералам нові тонометри чи щось типу того. Та менше з тим, вона ж просто доставляє документи. У неї складається враження, що «мерседес» спеціально скидає швидкість, щоб вона загарпунила когось іще, то вона й ловить когось іще — попутний вантажний автомобіль. Судячи з того, що пружини амортизаторів цілком розслаблені, він має бути порожнім, тобто має їхати доволі швидко.
Цілком очікувано за десять секунд «мерседес» обганяє їх лівою смугою, вона знову його ловить і швидко та вигідно їде ще кілька миль.
Поїздка у Федземлю — та ще морока. Більшість федералів водять крихітні машинки з пластику й алюмінію, які важко загарпунити. Зрештою, Y. Т. таки впольовує манюню малолітражку з проклеєними вікнами та трициліндровим двигуном — ця тарадайка довозить її до кордону США.
Що меншою стає ця країна, то сильніша у ній параноя. Тепер їхні митники — це щось просто неможливе, треба підписати десятисторінковий документ — і її реально змушують його прочитати. Кажуть, що на читання слід витратити щонайменше пів години.
— Я вже читала його два тижні тому.
— Текст міг змінитися, — не поступається охоронець. — Треба прочитати ще раз.
