Тепер, знову усвідомивши, що люди навколо — просто махнуті фріки, вона починає зауважувати ще й інше. Скажімо, за весь час ніхто не глянув їй прямо у вічі. Особливо чоловіки. У цих хлопцях ні сліду лібідо — настільки глибоко вони його притлумили. Вона ще може зрозуміти, чому вони не дивляться на товстих баб, але ж вона — п’ятнадцятирічна американська чікуля, вона звикла, що на неї час від часу витріщаються. Але не тут.
Аж якось вона відриває погляд від полумиска з рибою і розуміє, що дивиться на чоловічі груди. Промацує ті груди поглядом угору, до обличчя, і бачить чорні очі, які дивляться через стійку просто на неї.
У нього щось написано на лобі. ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ. Це трохи лякає. Але й збуджує. А ще огортає його певним романтичним флером, якого нема на цьому кораблі в інших. Вона очікувала, що Пліт буде темний і небезпечний, а насправді вона працює ніби там само, де й мама. Цей чоловік виглядає так, ніби його місце саме тут — і він такий перший з усіх, кого вона тут зустріла.
До всього іншого він оглядає її з голови до п’ят. Сам здається дуже брутальним хоча довгі ріденькі вуса геть не пасують до такого обличчя. І зовсім нічого не підкреслюють.
— Будеш цю гидоту? Тобі одну риб’ячу голову чи дві? — картинно помахує черпаком. Вона завжди говорить дурниці, коли до неї підходять — все одно ніхто не розуміє її слів.
— А що ще запропонуєш? — питає чоловік. Англійською. З різким акцентом.
— Я нічого не пропоную. Але якщо хочеш постояти тут і повтикати на мене, я не проти.
Тож якийсь час він стоїть і втикає. Достатньо довго, щоб люди в черзі поставали навшпиньки, видивляючись причину, але коли бачать, що причина саме в цьому індивіді, то швидко попускаються, пригинаються і намагаються злитися з масою пропахлого рибою трикотажу.
— Що сьогодні на десерт? — цікавиться вусатий. — Маєш для мене щось солоденьке?
— Ми не визнаємо десертів, — відказує Y. Т. — Це ж пиздець який гріх, пам’ятаєш?
— Залежить від культурної орієнтації.
— Справді? І на яку ж культуру ти орієнтуєшся?
— Я алеут.
— Оу. Ніколи про таких не чула.
— Тому що нас колись виїбали і викинули, — пояснює великий страшний алеут. — Повелися з нами гірше, ніж із будь-ким іншим.
— Прикро таке чути. То класти рибу чи ходитимеш голодним?
Здоровань якийсь час дивиться на неї, тоді киває головою в бік і каже:
— Пішли. З’їбемося звідси.
— Пропонуєш кинути цю чудову роботу?
Він знущально вишкіряється.
— Я можу знайти кращу.
— А її можна робити, не роздягаючись?
— Ходімо. Зараз же, — командує той, пропікаючи її поглядом. Вона намагається ігнорувати раптову теплу напругу між ногами.
Y. Т. рушає за ним уздовж лінії роздачі, йде до лазу, крізь який можна вийти в їдальню. Аж раптом з кухні вискакує верховна бабця, перевальцем рушає до неї, горлаючи щось нерозбірливою мовою.
Y. Т. озирається. Вона відчуває пару великих рук, що пробігають її боками, ковзають під пахви, вона з усіх сил притискає лікті до тулуба, намагаючись зупинити чужі руки. Не допомогло, руки вже піднялися і рухаються вгору, здіймаються в повітря, тягнуть її за собою. Велетень просто переносить її через лінію роздачі, ніби трирічну малявку, і опускає. Y. Т. озирається і бачить верховну бабцю, яка завмерла, а на її обличчі застиг вираз, в якому поєдналися подив, страх і сексуалізована лють. Але, врешті-решт, страх перемагає, вона закочує очі, відвертається і стає на місце Y. Т. у точці роздачі номер дев’ять.
— Дякую, що підкинув, — голос Y. Т. абсурдно дрижить і зривається, — Але, ем, таки не хочеш чогось попоїсти?
— Я таки хочу звідси звалити.
— Звалити? Куди можна звалити з Плоту?
— Ходім, я покажу.
Він веде її вузькими переходами, вгору крутим сталевим трапом, виводить на палубу. Западають сутінки, диспетчерська вежа «Ентерпрайза» суцільною чорнотою виділяється на тлі насичено-сірого неба, яке темніє і гасне настільки швидко, що зараз видається навіть темнішим, ніж буде опівночі. Але світла поки що не вмикали, тому довкола тільки чорна сталь і тьмаве небо.
Вона йде за ним палубою, до корми. Звідти до води — прямовисні тридцять футів, вони дивляться на заможний, чистий, білий район, заселений росіянами, відокремлений від убогого плетива Плоту широким каналом, який патрулюють озброєні чорноризці. Тут немає східців чи навіть мотузяної драбини, але з перил звисає канат. Алеут хапає кінець каната і швидким рухом пропускає його спершу попід рукою, тоді через ногу. Тоді обіймає Y. Т. за талію, загрібаючи її лещатами однієї руки, перехиляється і стрибає вниз.
Y. Т. відмовляється кричати. Відчуває, як канат зупиняє їхнє падіння, рукою він стискає її так сильно, що на мить вона задихається, а тоді просто обвисає на згині його руки.
Спершу Y. Т. демонстративно опускає руки, але зрештою — якого біса? — вона припадає до алеута, обіймає за шию, опускає голову йому на плече і міцно тримається за нього. Він спускається вниз, і невдовзі вони вже стоять на чистенькій, розкішній російській версії Плоту.
— То як же тебе звати? — цікавиться вона.
— Дмітрій Воронов. Більше відомий як Ворон.
От бля.
