Переходи між суднами плутані та непередбачувані. Щоб дістатися з пунтку А до пункту Б, доводиться проходити мало не через усю конструкцію, але Ворон знає, куди йде. Час від часу він хапає її за руку, але не підганяє, навіть якщо вона рухається значно повільніше за нього. А ще він поглядає на неї і шкіриться, ніби кажучи: я можу завдати тобі болю, але не буду.
Вони приходять до місця, де російський район широким трапом сполучається з рештою Плоту, його охороняють озброєні хлопці з Uzi. Ворон їх ігнорує, знову бере Y. Т. за руку і просто переходить місток разом із нею. Y. Т. заледве встигає обдумати всі наслідки такого вчинку, як раптом до неї доходить. Вона роззирається, бачить купу худих азіатів, які дивляться на неї, ніби вона обід із шести страв, і до неї приходить розуміння: «Я на Плоту. Реально на Плоту».
— Це гонконзькі в’єтнамці, — пояснює алеут. — Вихідці з В’єтнаму, коли почалася війна, нелегально мігрували в Гонконг і вже кілька поколінь живуть на сампанах. Не бійся, вони для тебе не загроза.
— Не думаю, що сама зумію звідси вибратися.
— Розслабся. Я ще ніколи не губив своїх дівчат.
— А в тебе раніше були дівчата?
Ворон закидає голову і регоче.
— Колись — багато. Останніми роками трохи менше.
— Справді? Колись? Це тоді ти зробив своє тату?
— Ага. Я алкоголік. Раніше мав купу проблем, але вже вісім років як не п’ю.
— Чого ж тебе усі бояться?
Ворон повертається до неї, широко посміхається, знизує плечима.
— Тому що я нестримний, дуже ефективний і холоднокровний убивця.
Y. Т. сміється. Ворон підхоплює.
— Чим займаєшся?
— Я гарпунер.
— Як у «Мобі Діку»? — ця думка Y. Т. подобається. Вона читала ту книжку в школі. Більшість її однокласників, навіть найботанистіші ботани, вважали, що роман надто затягнутий, але їй подобалися ті частини, де йшлося про гарпуни.
— Нє. Порівняно зі мною мобідіківці — просто педрили.
— І що ж ти гарпуниш?
— Та що завгодно.
Із цього моменту вона дивиться тільки на нього. Або на неживі предмети — інакше вона бачитиме лише тисячі темних очей, що втуплюються у неї. Можна сказати, суттєва переміна після роботи помиєчерпієм для гнаних і голодних.
Почасти річ у тому, що вона надто сильно від усіх відрізняється. А ще на Плоту не існує приватного простору, ти рухаєшся ним, просто перестрибуючи з одної бляшанки на іншу. Але на кожній живуть зо три десятки людей, тому ти неминуче пройдеш через чужу вітальню. І ванну. І спальню. Звісно ж, на неї витріщаються.
Проходять самопальною платформою на нафтових діжах. Там кілька в’єтнамців — вони сваряться чи то просто сперечаються через шматок риби. Той, що стоїть обличчям до них, бачить їхнє наближення. Його погляд байдуже ковзає по Y. Т., зупиняється на Вороні, очі широко розплющуються. Він відступає. Хлопець, із яким він говорить, озирається і буквально підстрибує, проковтнувши бурчання. Обоє забираються геть зі шляху Ворона.
І тоді вона починає усвідомлювати дещо важливе: ці люди дивляться зовсім не на неї. Навіть не зиркають зайвий раз. Усі дивляться на Ворона, і дивляться не так, як люди зазвичай дивляться на знаменитостей. Всі ці чуваки з Плоту, вся ця страшна і крута морська шпана просто до всирачки його боїться.
І в неї з ним побачення.
І воно щойно почалося.
Аж раптом, проходячи крізь чергову в’єтнамську вітальню, Y. Т. пригадує найтяжчу у своєму житті розмову з мамою — приблизно рік тому та спробувала дати доньці пораду, що робити, коли до неї підкочуватиметься хлопець. Так, мамо, звісно. Матиму на увазі. Так, мамо, я запам’ятаю. Y. Т. й тоді вважала, що мамині поради геть безглузді, а зараз розуміє: те, що відбувається, лише підтверджує слушність цієї думки.
На рятувальному плоту четверо: Хіро Протагоніст, самозайнятий підрядник Центральної Розвідувальної Корпорації, практика якого раніше обмежувалася так званими «сухими» операціями, тобто він просто сумирно сидів на дупі, виловлював інфу, а тоді зливав її в Бібліотеку, базу даних ЦРК — по суті, нічого реального не робив. Тепер він перейшов до відвертої «мокрухи». Хіро озброєний двома мечами і дев’ятиміліметровим напівавтоматичним пістолетом, в народі — дев’яткою, з двома запасними обоймами до нього, по одинадцять патронів у кожній.
Вік, прізвище невідоме. Якби податок на прибуток усе ще існував, Віку довелось би щороку заповнювати форму 1040 і там у графі «Професія» вказувати «снайпер». Як і личить снайперові, Вік мовчазний і непримітний. Він озброєний довгою великокаліберною гвинтівкою, над дулом якої змонтовано якийсь громіздкий механізм — зазвичай там оптичний приціл, але Вік найкращий у своїй професії, тож таким не користується. Достеменна природа цього пристрою невідома, але Хіро вважає, що це високоточний сенсорний модуль, поєднаний із відкаліброваною прицільною сіткою. Можна сміливо припустити, що Вік має іще якусь невелику приховану зброю.
