Транспорт у Метасвіті може бути швидким і спритним, як кварк. Не треба перейматися фізикою, нема обмежень у вигляді прискорення чи опору повітря. Шини ніколи не вищать, гальма ніколи не відмовляють. Єдине, чому не зарадиш — це швидкість реакції користувача, тож коли вони ганяли на своїх нових мотоциклах у диких ралі крізь Середмістя, розганяючись до одного Маха, їх не обходила потужність двигуна. Їх непокоїв інтерфейс, засоби контролю, які дозволяли водієві транслювати свою реакцію в машину, кермувати, прискорюватися, гальмувати так само швидко, як і думати про це, бо коли ти з неймовірною швидкістю летиш у зграї байків через людну зону, врізаєшся в перешкоду і миттю скидаєш швидкість до нуля, можеш забути про те, щоб когось наздогнати. Одна помилка — і ти програв.
У Хіро був доволі хороший мотоцикл. Мабуть, він міг би стати найкращим гонщиком Стріту — просто тому, що в нього неземні рефлекси, але його більше цікавило фехтування.
Він відкриває останню версію свого мотоцикла, знову знайомиться з керуванням. Переходить із Флетландії у тривимірний Метасвіт і якийсь час вправляється у себе на задньому подвір’ї. За межами подвір’я — сама лиш чорнота, бо він не під’єднаний до мережі. Відчуття цілковитої загублености і безнадії — так, ніби він зараз пливе на плоту десь посеред Тихого океану.
Іноді вдалині пропливають судна. Кілька навіть підходять досить близько — роздивитися, але в жодного, здається, нема настрою їх рятувати. Довкола Плоту небагато альтруїстів, а тут поживи нема — одразу видно.
Час від часу вони бачать старий океанський траулер футів з п’ятдесят завдовжки, навколо якого в’ються з пів десятка маленьких прудких корабликів.
Коли Еліот повідомляє, що це піратські кораблі, Вік та Риб’яче Око нашорошуються. Вік розмотує пакети для сміття, якими захищав від солоної мжички свою гвинтівку, і знімає оптичний приціл, який зараз може правити за оглядову трубу. Хіро не бачить жодної причини, чому для цього треба знімати приціл — хіба що інакше виникатиме враження, що береш кораблі на мушку.
Щоразу, коли на обрії з’являється піратський корабель, всі по черзі на нього дивляться, перемикаючи режими: видимий спектр, інфрачервоний тощо. Еліот достатньо потинявся по морях-океанах, щоб вивчити кольори піратських угруповань, тож тепер із першого погляду крізь приціл може сказати, хто перед ними. Якогось дня одним із ними курсом кілька хвилин іде Клінт Іствуд зі своєю бандою, розглядають їх, тоді Чудова Сімка посилає один зі своїх корабликів на розвідку — для пошуків потенційного скарбу. Хіро мало не сподівається потрапити до Сімки в полон, бо в них найгарніший піратський корабель на світі: колишня люксова яхта з приладнаними на фордеку пусковими трубами «Екзосет[68]». Але ця розвідка нічим не закінчується — пірати не знаються на термодинаміці, а тому не можуть втямити, що означає нескінченний шлейф пари з-під плоту.
Одного ранку, щойно розвіявся туман, зовсім близько від них матеріалізується старий траулер, з’являється просто нізвідки. Хіро вже якийсь час чув шум його двигунів, але й гадки не мав, що корабель настільки близько.
— Хто це? — питає Риб’яче Око, давлячись кавою сухої заморозки, яку щиро зневажає. Він загорнувся у покривало з фольги і заховався під навісом, тож видно лише його руки і голову.
Еліот роздивляється гостей у приціл. Не те щоб його лице читалось як розгорнута книга, але він вочевидь не надто втішений побаченим.
— Брюс Лі.
— І що це має означати?
— А ви гляньте на кольори, — каже Еліот.
Корабель підійшов уже достатньо близько, щоб можна було розгледіти прапор. Це руде полотнище зі срібним кулаком посередині, парою схрещених нунчаків унизу та ініціалами Б і Л обабіч.
— І що не так?
— Ви знаєте того хлопця, Брюса Лі, що ними командує? В нього куртка таких самих кольорів.
— І?
— І це не нашивка чи малюнок, це реальні скальпи. Типу колажу.
— Перепрошую? — дивується Хіро.
— Ходять чутки, лише чутки, що він прочісував кораблі біженців у пошуках людей із рудим чи сріблястим волоссям, щоб зібрати потрібні скальпи.
Хіро ще перетравлює нову інформацію, коли Риб’яче Око ухвалює несподіване рішення.
— Я хочу поговорити з цим Брюсом Лі. Він мене зацікавив.
— Нафіга говорити з тим їбанутим психопатом? — вражено питає Еліот.
— Ага, — підтримує моряка Хіро. — Хіба ви не бачили ту серію «Шпигунського ока»? Він же маніяк.
Риб’яче Око здіймає руки вгору, немов демонструючи цим, що відповідь, як у католицькій теології, перебуває за межами розуміння простого смертного.
— Я так вирішив.
— Та хто ви, блядь, такий? — обурюється Еліот.
— Президент цього злоїбучого корабля, — роз’яснює Риб’яче Око. — Самопроголошений, оце щойно. Є інші кандидати?
— Ага, — Вік уперше за сорок вісім годин подає голос.
— Хто за, скажіть «так», — командує Риб’яче Око.
— Так, — відповідає Вік, прикликавши на поміч усе своє красномовство.
— Я переміг, — робить висновок Риб’яче Око. — То як нам витягти цих хлопців на поговорити?
— А нащо воно їм? — не розуміє Еліот. — З того, що в нас є, їх зацікавить хіба те, що можна нагарпунити.
