Федерали могли б самі вести цю справу і, мабуть, стригти більше бабла, але ж не в тому річ — це філософське питання, питання повернення до джерел. Уряд має урядувати, це не індустрія розваг, правда? Нехай розвагами займаються ті придурки з Індустрії, котрі закінчували маґістратуру з відбивання чечітки. Федерали не такі. Федерали — серйозні люди. Магістри політології. Президенти студентських колегій. Голови дискусійних клубів. Вони достатньо стійкі, щоб носити чорний вовняний костюм і туго застебнутий комірець, коли температура як у парнику — сто десять[37], а вологість така, що літаки в повітрі стрягнуть. Такі люди і вдома почуваються по темний бік прозорого дзеркала.
Іноді, щоб довести свою мужність, ровесники Y. Т. їдуть на східну околицю Голлівуд-Гіллз, у парк Ґріффіта, обирають навмання дорогу і просто намагаються через нього проїхати. Проїдеш неушкодженим — і пожинай славу, як після битви на Високих Рівнинах[38]; сама уже близькість небезпеки робить тебе чоловіком.
Як правило, вони не бачать нічого, крім наскрізних вулиць, проте якщо надумав заїхати у Ґріффіт-Парк трохи подуркувати, але бачиш знак «КІНЕЦЬ ДОРОГИ», це певна прикмета, що час увімкнути задню на татусевому «Акорді» і мчати, не розвертаючись, до самого дому, витискаючи з двигуна все можливе і неможливе.
І звісно ж, щойно Y. Т. в’їжджає в парк вказаною дорогою, вона бачить знак «КІНЕЦЬ ДОРОГИ».
Y. Т. не перша з кур’єрів, кому випала така робота, тож вона багато чула про місце, до якого має їхати. Це вузький каньйон, куди веде лише одна дорога — ця, — а в кінці осіла нова банда, їх називають Галайбалаями — так уже вони між собою спілкуються. У них власна мова, і стороннім вона здається безглуздим булькотінням.
Зараз найважливіше — не думати, яка все це дурня. Правильне рішення — з огляду на пріоритети — зараз десь поміж пунктами «отримати вдосталь ніацину[39]» і «написати бабусі листа й подякувати за гарні перлові сережки». Важливо одне — не відступати.
Вишикувані рядком кулеметні гнізда маркують межу території Галайбалаїв. Y. Т. це видається дещо надмірним. З іншого боку, вона ніколи не конфліктувала з Мафією. Вона поводиться якомога спокійніше, обережно наближається до бар’єру на швидкості, може, з десять миль за годину. Саме тут вона злякається і засцить — або не злякається і не засцить узагалі. Перед собою вона тримає надрукований на кольоровому принтері документ РадиКС, на ньому кібернетичне лого у вигляді редиски, яке свідчить, що вона їде забрати важливу посилку, чесно-чесно. Шкода, що з такими хлопцями це не канає.
Проканало. З дороги прибирають великий неоковирний моток гострої як бритва стрічки, прибирають без жодних запитань, і вона, навіть не сповільнюючись, упливає досередини. І тільки тоді розуміє, що все буде добре. Ці хлопці просто займаються бізнесом, як і всі інші.
Їхати глибоко в каньйон не доводиться. Слава Богу. Вона робить кілька поворотів, викочується на невеликий оточений деревами майданчик, і опиняється в місці, схожому на божевільню просто неба.
Чи на фестивалі пацієнтів психлікарні.
Там кількадесят чоловік. Ніхто з них анітрохи про себе не дбає — на всіх пошарпані лахи, що колись були цілком пристойним одягом. Півдесятка стоять навколішки на тротуарі, міцно стиснувши руки, і бурмочуть щось незримим сутностям.
На капоті роздовбаної машини облаштували старий і покоцаний комп’ютерний термінал, але екран темний, ним розбіглася велика павутина тріщин, ніби хтось вирішив розбити об скло чашку кави. Товстун із червоними підтяжками, що теліпаються між колінами, водить руками над клавіатурою, тицяє випадкові клавіші, голосно верзе казна-що. Кілька стоять позаду, зазирають через плече та збоку, іноді намагаються пропхатися до клавіш, але він їх відганяє.
Юрба поруч гучно ляскає в долоні, похитується і виспівує «Щасливого мандрівника[40]», також повністю віддаються справі — Y. Т. не бачила такого дитячого щастя на жодному обличчі, ще відколи уперше дозволила Стерву себе роздягти. Але це щастя іншого типу, такому не місце на обличчях гурту тридцяти-з-гаком-річних людей з брудними патлами.
Нарешті серед натовпу Y. Т. бачить хлопця, якого вона називає Верховним Жерцем. На ньому лабораторний халат, колись давно білий, на халаті — лого компанії з району Затоки. Він верховодить на задньому сидінні роздовбаного автофургона, але щойно Y. Т. заїздить, миттю підстрибує і біжить до неї — біжить так, що вона не може не вважати це дещо загрозливим. Але порівняно з іншими він видається практично нормальним, здоровим таким, пересічним буйносхибленим психопатом.
— Ти приїхала забрати валізу, правильно?
— Я приїхала щось забрати. Не знаю, що конкретно.
Він підходить до однієї з розбитих машин, піднімає капот, дістає алюмінієву валізку. Виглядає точнісінько як та, яку Пискун учора дістав із BMW.
— Ось вантаж, — каже він, підходячи до неї. Y. Т. інстинктивно відступає на кілька кроків.
— Розумію, розумію, — коментує Жрець. — Я страшний псих.
