Блідий білий чоловік із залисинами мало не до маківки вистрибує з гелікоптера, він значно атлетичніший, ніж можна чекати від його обличчя й поведінки, і підтюпцем біжить через парковку до Хіро. Саме такого типу людей Хіро пам’ятає ще відтоді, коли його тато служив ув армії, — не жорсткі ветерани з легенд і фільмів, а звичайні тридцятип’ятилітки, що тусуються в мішкуватих одностроях. Майор. Звати його, судячи з нашивки, Клем.
— Хіро Протагоніст?
— Я за нього.
— Мене по вас послала Хуаніта. Сказала, ви її знаєте.
— Я її знаю. Тільки я не працюю на Хуаніту.
— Вона каже, що тепер працюєте.
— Ну, нормально, — реагує Хіро. — Це типу як терміново?
— Думаю, можна й так сказати.
— У мене є п’ять хвилин? Бо я щойно тренувався і зараз маю заскочити в сусідній відсік.
Майор Клем дивиться на сусідні двері. Там лого — «СТАНЦІЯ ВІДПОЧИНКУ».
— Ситуація наразі доволі стабільна. У вас п’ять хвилин, — вирішує посланець.
Хіро зареєстрований на Станції Відпочинку — не можна жити в Само-Складі і не мати там реєстрації. Тож він проходить у приймальню, де за стійкою нудьгує черговий, вставляє членську картку в роз’єм, і комп’ютерний екран пропонує йому три варіанти:
Ч
Ж
ДИТЯЧИЙ (УНІСЕКС)
Хіро тисне на кнопку «Ч». На екрані з’являється меню з чотирма варіантами:
СПЕЦІАЛЬНІ СКРОМНІ ВІДСІКИ — ЕКОНОМНО, АЛЕ ЧИСТО
СТАНДАРТНІ ВІДСІКИ — ЯК УДОМА, МОЖЛИВО, ТРОХИ КРАЩЕ
ПРЕМ’ЄР-ВІДСІКИ — ЕЛІТНЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЕКСКЛЮЗИВНИХ КЛІЄНТІВ
УБИРАЛЬНЯ ҐРАНД-РОЯЛЬ
Йому доводиться перебороти відпрацьований роками рефлекс, щоб автоматично не натиснути «СПЕЦІАЛЬНІ СКРОМНІ ВІДСІКИ», як це завжди роблять мешканці «Само-Складу». Майже неможливо піти туди і уникнути контакту з чиїмись випорожненнями. Не найприємніше видовище. Далеко не елітне. Натомість — біс із ним, Хуаніта однаково його найме, правильно? — він тисне на кнопку УБИРАЛЬНЯ ҐРАНД-РОЯЛЬ.
Ніколи раніше тут не був. Схоже на горішній поверх люксового елітного казино в Атлантик-Сіті, куди запихають напівімбецильних старперів із Півдня Філі[42], коли ті зривають джекпот. Там є все, що для дебілкуватого патологічного ігромана входить у категорію «по-багатому»: позолочена сантехніка, литий псевдомармур, оксамитові завіси і дворецький. Ніхто з мешканців «Само-Складу» раніше не користувався Убиральнею Ґранд-Рояль, єдина причина його існування — розташування через дорогу від LAX. Синґапурські CEO, коли хочуть прийняти душ, а для комплекту ще й затишно та неквапливо просратися під супровід звукових ефектів, без необхідності слухати і нюхати, як аналогічну нужду справляють інші подорожні, можуть сюди прийти і записати витрати на корпоративну дорожню картку.
Дворецький — тридцятирічний хлопець, який вочевидь народився десь на південь від Мексики, його очі здаються трохи кумедними, наче щойно розплющилися після того, як кілька годин були заплющеними. Коли Хіро заходить, він саме перекидає через руку якісь дуже товсті рушники.
— Мушу обернутися за п’ять хвилин, — попереджає Хіро.
— Поголитися не бажаєте? — уточнює дворецький. Він заохочувально потирає власні щоки, нездатний визначити етнічну належність Хіро.
— Я би з радістю. Нема часу.
Хіро стягує із себе жокейські шорти, жбурляє мечі на обтягнутий тисненим оксамитом диван і ступає в мармуровий амфітеатр душової. Гаряча вода вдаряє зусібіч. На стіні — регулятор, який дозволяє вибрати оптимальну температуру.
Після душу він і радий би посидіти на унітазі, почитати в процесі якийсь глянцевий журнальчик завбільшки з книжку — чималий їх стос височіє біля високотехнологічного сральника, — але вже час. Хіро насухо витирається рушником, не меншим за циркове шатро, натягує трохи завеликі слакси на шнурівці та футболку, кидає дворецькому жменю конґбаксів і біжить геть, дорогою ладнаючи мечі.
Переліт короткий, переважно тому, що військовий пілот радо поступається комфортом пасажирів на користь швидкості. Гелікоптер полого набирає висоту, тримається низько, щоб не засмоктало в інверсійний слід якогось реактивника, а щойно пілот знаходить достатньо простору для маневру — крутить хвостом, пірнає носом униз і дозволяє гвинту нести їх уперед і вгору над басейном, до невисокого узвишшя масиву Голлівуд-Гіллз.
Але вони зупиняються, не долітаючи до пагорбів, сідають на дах шпиталю. Заклад мережі «Милосердя», формально це повітряний простір Ватикану. Поки що куди не глянь — всюди видно руку Хуаніти.
— Нейрологічний корпус, — командує майор Клем, вимовляючи кожне наступне словосполучення як наказ. — П’ятий поверх, східне крило, кімната 564.
На шпитальному ліжку лежить чоловік — Да5ид.
У головах і в ногах ліжка — дуже товсті шкіряні паси, на пасах шкіряні петлі, підшиті ворсистою тканиною, тримають Да5ида за щиколотки і зап’ястя. На ньому лікарняна піжама, але вона майже сповзла.
Найгірше те, що його очі не завжди дивляться в одному напрямку. Да5ид під’єднаний до апарата ЕКГ, який фіксує його серцебиття, і Хіро, хоч і не лікар, бачить, що ритм нерівний. Серце б’ється то надто швидко, то взагалі не б’ється — тоді звучить сирена, і серце знову запускається.
