Да5ид просто ніякий. Його очі нічого не бачать. Спершу Хіро здається, що тіло Да5ида обм’якле і розслаблене, проте він підходить ближче і бачить, що насправді Да5ид напружений, він дрижить, шкіра мокра від випоту.
— Ми імплантували йому тимчасовий кардіостимулятор, — пояснює якась жінка.
Хіро озирається. Сестра милосердя, яка, здається, водночас ще й лікарка.
— Давно у нього конвульсії?
— Зателефонувала його колишня дружина, сказала, що хвилюється.
— Хуаніта.
— Так. Коли приїхали парамедики, він упав зі стільця і вже бився на підлозі в конвульсіях. Ось, бачите, синець — ми думаємо, що коли комп’ютер падав зі столу, то вдарив сюди, у ребра. Щоб захистити його від ушкоджень, ми вдалися до повної фіксації, але останні пів години він провів ось у такому стані, як самі бачите — наче по всьому тілу фібриляція. Якщо так триватиме й далі, ми знімемо обмежувачі.
— На ньому були окуляри?
— Я не знаю. Але можу для вас уточнити.
— Але як ви гадаєте, це сталося, коли він був підключений до комп’ютера?
— Я справді не знаю, сер. Мені лише відомо, що в нього серйозна серцева аритмія, нам довелось імплантувати тимчасовий кардіостимулятор просто там, на місці. Йому ввели спазмолітики, але вони не подіяли. Дали заспокійливі препарати — ну, щоб він притих, — і вони майже не подіяли. Його просканували, щоб виявити причину такого стану. Словом, консиліум досі ламає голову.
— Зрозумів. Мабуть, варто роззирнутися у нього вдома.
Лікарка знизує плечима.
— Дайте мені знати, коли він отямиться, — просить Хіро.
Лікарка нічого не відповідає. Вперше Хіро розуміє, що стан Да5ида може бути не тимчасовим.
Коли Хіро виходить у коридор, Да5ид починає говорити:
— е не ем ма ні а ґі ні му ма дам е не ем ам ан кі ґа а ґі а ґі...
Хіро розвертається і дивиться на нього. Да5ид обм’як у путах, здається розслабленим, напівсонним. Він дивиться на Хіро з-під напівзаплющених повік.
— е не ем дам ґал нун на а ґі аґі е не ем у му ун абзу ка а ґі а аґі...
Голос глибокий і рівний, жодних ознак стресу. Склади скочуються з язика, ніби слина. Хіро вже йде коридором, але чує, як Да5ид говорить йому навздогін:
— і ґе єн і ґе єн ну ґе єн ус са тур ра лу ра зе ем мен...
Хіро залазить у вертоліт. Вони пролітають над центром каньйону Бічвуд, прямують до знака «Голлівуд».
Світло геть змінило будинок Да5ида. Він стоїть наприкінці приватної під’їзної дороги, на верхівці пагорба. Дорогу перекриває приземкуватий жабоподібний джипоїд від «Генерала Джима», над ним пульсує матове червоне і блакитне світло. Ще один гелікоптер кружляє понад будинком, його немов підтримує колона верткого світла. Обійстям снують солдати з ліхтариками.
Майор пояснює:
— Ми взяли на себе ініціативу й оточили місцевість.
На межі світла Хіро бачить мертві органічні кольори пагорба, солдати намагаються відігнати їх ліхтариками, випалити світлом. І він сам зараз забуриться в них, перетвориться на багнистий піксель в ілюмінаторі пасажирів якогось літака. Порине в біомасу.
Ноутбук Да5ида лежить на підлозі, біля столу, за яким Да5ид любив працювати. Навколо валяється купа медичного непотребу. Посеред цього всього Хіро знаходить Да5идові окуляри, які або злетіли, коли він упав на підлогу, або ж їх зняли парамедики.
Він підіймає окуляри. Підносить ближче до очей і бачить зображення: стіна чорно-білої статики. Комп’ютер Да5ида упав і сніжить. Хіро заплющує очі і випускає окуляри. Не можна ж постраждати від погляду на бітовий масив. Чи можна?
Будинок — це такий собі модерністський замок із високою башточкою з одного боку. Да5ид і Хіро з іншими хакерами іноді піднімалися туди з ящиком пива і хібаті[43], зависали там усю ніч, поїдаючи тигрові креветки, крабові клешні та вустриці, запиваючи все це пивом. Зараз там, звісно, порожньо, тільки хібаті стоїть, іржава і майже похована під шаром сірого попелу, ніби археологічний релікт. Хіро поцупив пиво з холодильника і на якийсь час влаштовується на місці, яке колись було його улюбленим, поволі цмулить пиво, геть як раніше, і читає історії в електричних відблисках.
Старі райони занурені у споконвічну імлу органіки, і що далі — то густіше. В інших містах доводиться дихати промисловими токсинами, а в Л. А. дихаєш амінокислотами. Густу імлу розцяцьковують і змережують яскраві лінії, наче розжарені дроти у тостері.
На виході з каньйону світло сточується, розсипається на зорі, веселки, підсвічені літери. Автострадами біжать потічки червоних і білих корпускул, скоряючись незрозумілій логіці розумних світлофорів. А далі, розкинувшись на всю долину, міріади дрібних логотипів зливаються в суцільні арки — так поєднання точок утворює дуги. Логло обабіч франшизних ґето виблякає градієнтом на кількох тонких прошарках останньої черги забудови і розчиняється в навколишній темряві, яку лише де-не-де розтинають спалахи прожекторів на чиємусь подвір’ї.
