Y. Т. відчуває якесь дивне задоволення від того, що ті пацанята ніколи і не мріяли про такий всюдихід, як моторизована коляска Нґ. Він з’їжджає з брукованої дороги навіть не скидаючи швидкості — хіба починає трішки трясти — і врізається в грубу загорожу, наче в пасмо туману, вкладаючи на землю стофутову секцію. Ніч ясна, Зона виблискує неосяжним килимом битого скла й азбесту. Футів за сто від них на спині лежить дохла німецька вівчарка, а зграя мартинів шматує її нутрощі. Земля тут нерівна, і бите скло поблискує й мерехтить — все через масштабну, хоч і безладну, міграцію щурів. Товсті перекачані колеса пацанят із передмістя зі спроектованими на комп’ютері візерунками протекторів зорали глинозем рунами глибоких борозен — ніби таємничі лінії в Перу, про них мама Y. Т. дізналася в Храмі Нового Водолія. Навіть крізь вікна Y. Т. чує поодинокі ляскання чи то хлопавок, чи то пострілів.

А ще вона чує, як Нґ видає ротом ще дивніші звуки. У його вантажівку вбудовано стереосистему, і хоч навряд чи Нґ насправді слухає через неї якусь музику, Y. Т. вловлює майже нечутне шипіння ожилих динаміків, відчуває, як та вмикається.

Вантажівка суне Зоною.

Нечутне шипіння акумулюється в низьке електронне гудіння. Воно не стале, стрибає вгору-вниз, але тримається низько, наче Стерво надумав повикаблучуватися зі своєю бас-гітарою. Нґ постійно змінює напрямок руху, ніби щось шукає, а у Y. Т. складається враження, що тон гудіння підвищується.

Таки підвищується, наростаючи до рівня писку. Нґ гаркає якусь команду, і звук тихшає. Тепер він їде дуже повільно.

— Може, тобі й не доведеться купувати снігу, — бурмоче він. — Скидається на те, що ми натрапили на нічийну ничку.

— Що це за огидний звук?

— Біоелектричний сенсор. Мембрани людських клітин. Вирощені in vitro, тобто у пробірці. Один бік спрямований назовні, другий чистий. Коли чужорідна субстанція пронизує клітинну мембрану і опиняється з чистого боку, її фіксують. Що більше чужорідних молекул, то вищим буде звук.

— Як лічильник Ґайґера?

— Дуже схоже на лічильник Ґайґера, але для речовин, здатних проникати крізь клітинну мембрану.

«Типу яких?» — хоче запитати Y. Т. Але не питає.

Нґ зупиняє вантажівку. Вмикає фари — дуже тьмяні.

Ото зайобистий чувак — завдав собі клопоту встановити окремі тьмяні фари на додачу до всіх яскравих.

Вони дивляться в засипану сміттям яму біля підніжжя крутої гори. Сміття — переважно порожні пивні бляшанки. В центрі ями темніє вогнище, до нього сходяться численні сліди шин.

— О, це так чудово, — коментує Нґ. — Місце, куди молодь приїздить вживати наркотики.

Від такої демонстрації старперства Y. Т. тільки очі закочує. Либонь, цей чувак і пише всі ті антинаркотичні памфлети, які їм роздають у школі. Ніби сам він щосекунди не отримує через трубки мільйони галонів наркоти.

— Не бачу жодних ознак пастки, — продовжує Нґ. — Чому б тобі не спуститися? Глянеш, які наркоманські причандали там розкидано. — Вона дивиться на нього поглядом типу «Що ти сказав?» — За твоїм сидінням маска для захисту від токсинів.

— А які там токсини?

— Дрібнодисперсний азбест від кораблебудівної промисловості. У морських антикорозійних фарбах повно важких металів. І ПХБ теж багато для чого використовували.

— Шикарно.

— Я розумію твою нехіть, але якщо ми зможемо дістати зразок «Снігопаду» в цьому кишлі просто неба, решту місії можна вважати виконаною.

— Ну, хіба так, — скоряється Y. Т. і бере маску. Це величезний протигаз із проґумованого полотна, він повністю закриває їй голову і шию. Спершу важко і незручно, але дизайнер — хай би ким він був — розумів, що й до чого, і вся вага розподілена правильно. У комплекті з протигазом іде пара важких рукавиць, їх вона також натягує. Аж надто великі. Таке враження, що працівники рукавичної фабрики не уявляли, що реальна жінка може носити рукавиці.

Вона зістрибує на склоазбестовий ґрунт Зони, сподіваючись, що Нґ не надумає зачинити дверей і звалити геть, кинувши її тут.

Власне, вона сподівається, що саме так він і зробить. Це була б крутецька пригода.

Хай там як, вона йде просто у центр «кишла просто неба».

Не дуже дивується, побачивши купу використаних підшкірних голок. І кілька дрібненьких порожніх ампул. Піднімає кілька штук, читає написи.

— Щось знайшла? — цікавиться Нґ, коли вона повертається у вантажівку і знімає протигаз.

— Голки. Переважно Гіпонаркоси. Але є кілька Ультраламінатів і кілька двадцять п’ятих Москітів.

— Що все це означає?

— Гіпонаркоси можна купити в будь-якому «Купи-й-лети», їх називають іржавками, бо дешеві й тупі. Вважається, що це голки для чорних злидарів, хворих на діабет і торчків. Ультраламінати і Москіти — це топчик, продаються лише біля понтових міськлавів, колють не так боляче і кращі на вигляд. Знаєш, ергономічні поршні, модні кольори.

— Що вони кололи?

— Сам подивись, — радить Y. Т. і простягує Нґ ампулку. Тоді до неї доходить, що він не може повернутися й глянути.

— Де його тримати, щоб тобі було видно?

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги