Y. Т. озирається. Одне з мініатюрних сонць висить над лабіринтом контейнерів, проникає в кожну шпарину, сліпить стрільців, що стоять на варті. Все стає то надто світлим, то надто темним — електроніка її окулярів намагається вирішити, як саме калібруватися, але посеред усього цього візуального безладу з’являється одне зображення, чітко відбите на її сітківці: стрільці лягають покосом, як дерева лісосмуги в бурю, і тільки на мить над лабіринтом з’являються обриси кількох темних кутастих предметів, які швидко зникають з іншого боку, ніби кібернетичне цунамі. Щурати.
Вони здолали лабіринт, просто перестрибнувши його — довгими, пологими параболами. Дорогою дехто з них пробивався крізь скупчення озброєних тіл, ніби фулбеки НФЛ, які на повній швидкості пролітають повз задрочених фотографів уздовж бічної лінії. Тоді, приземлившись на дорогу перед лабіринтом, вони здійняли хмарку пилюки, біля землі затанцювали хаотичні білі іскри, а поки це все відбувається, Y. Т. не чує, але відчуває, як один зі Щуратів врізається в тіло високого кощавого чоловіка, а тоді чує, як його ребра тріщать зі звуком вибуху надутого целофанового пакета. На складі вже розверзлося пекло, але вона таки намагається стежити за всім, дивитися, як чергові іскристо-запорошені сліди нових і нових Щуратів миттю перетинають дорогу і зникають у повітрі, долаючи новий бар’єр.
Відколи вона підкинула трубку в повітря, минуло три секунди. Вона саме поверталася, щоб зазирнути всередину складу, але хтось на верхотурі на мить привернув її увагу. Ще один стрілець, снайпер, саме виступає з-поза кондиціонера, звикає до світла, підносить Гвинтівку до плеча. Y. Т. кліпає, бо червоний лазерний промінь ковзає по очах, двічі ковзає, аж поки приціл зупиняється на чолі. Позад снайпера вона бачить Женця Бурі, його лопаті у діамантовому світлі нагадують диск; диск витоншується у вузький еліпс, а потім у рівнесеньку сріблясту лінію. А тоді він просто ковзає повз снайпера.
Гелікоптер закладає крутий поворот, шукаючи іще якої здобичі, коли перед ним щось падає, окреслюючи безвільну траєкторію. Дівчині здається, що падає бомба, але це просто голова снайпера, вона швидко крутиться, розбризкуючи в промені світла густі рожеві спіралі. Мабуть, лопаті вдарили точно в основу черепа. Якась частина Y. Т. стоїть і байдуже дивиться, як голова підстрибує і крутиться в пилюці, інша ж половина волає на все горло.
Вона чує ляскіт, перший гучний звук за весь час. Повертається на звук, дивиться на водонапірну вежу, що височіє над місцевістю, — ідеальна точка для снайпера.
Її увагу привертає тонесенький біло-блакитний вихлоп невеличкої ракети, яка щойно злетіла в небо з вантажівки Нґ. Вона нічого не робить — просто досягає певної висоти і зависає там, спираючись на силу вихлопу. Але Y. Т. до того вже байдуже, вона стрибає на дошку і стрімголов мчить геть, намагаючись знайти прикриття від снайпера на водонапірній вежі.
Ляскає вдруге. Перш ніж звук устигає досягти її вух, ракета горизонтально, наче короп у воді, зривається з місця, раз чи двічі ледь звертає, коригуючи курс, наводиться на гніздо снайпера, просто над самою драбиною, що веде на вежу. Лунає страшенний вибух без вогню і світла, ніби один із гучних та безглуздих бабахів, що іноді виходять замість феєрверків. Ще якусь мить Y. Т. чує, як шрапнель із брязкотом прошиває метал водонапірної вежі, і перш ніж вона знову пірнає в лабіринт, повз неї прокочується ударна хвиля, жбурляючи просто в обличчя кам’яну крошку та дрібні скалки. Щось влітає у лабіринт. Y. Т. чує, як воно калатає всередині, ніби кулька для пінґ-понґу, відбивається від кожної наступної сталевої стіни, змінюючи напрямок. Щурат прокладає для неї дорогу.
Дуже мило!
— Ну, і що це було, старпере? — цікавиться вона, залазячи у вантажівку. Горло здається шорстким і розпухлим. Може, від крику, може, від токсинів, а може, й від того, що зараз вона виблює. — Забув про снайперів? — Якщо обговорювати деталі операції, можливо, це допоможе забути, що зробив Жнець.
— Я не знав про того, на вежі, — визнає Нґ. — Але щойно він кілька разів вистрелив, ми визначили траєкторії куль на міліметрових хвилях і відстежили його. — Він щось командує вантажівці, виводить її зі сховку і прямує до 1-405.
— Там ніби як очевидне місце для снайпера.
— Він був у незахищеній точці, відкритий з усіх боків. Вирішив працювати з суїцидальної позиції. Це нетипово для наркобізнесу, там зазвичай прагматичніші люди. Ну гаразд, ще є зауваження щодо моїх дій?
— Усе спрацювало?
— Так. Трубка потрапила в герметичне відділення гелікоптера, перш ніж її вміст розпорошився. Наркотик пройшов миттєву заморозку рідким гелієм, тож не встиг самознищитись, і тепер у нас є зразок «Снігопаду» — те, чого ніхто досі дістати не зумів. Саме на таких успішних операціях будуються репутації, схожі на мою.
— А що зі Щуратами?
— А що з ними?
— Вони повернулись назад? Туди? — Y. Т. кивком голови вказує на місце у фургоні позаду себе.
Нґ на мить замовкає. Y. Т. нагадує собі, що зараз він сидить в офісі, у В’єтнамі 1955 року і дивиться все це по телеку.
