— Господи, ви що, не могли взяти трохи Ґіпперів? Це ж грубезна пачка!
— Кур’єр радше розрахувався б саме такими купюрами.
— Тому що ми всі дрібна шваль, так?
— Без коментарів.
— Скільки тут, квадрильйон доларів?
— Півтора квадрильйона. Інфляція, сама розумієш.
— І що я маю робити?
— Четвертий склад ліворуч. Коли купиш трубку, підкинь у повітря.
— А потім?
— Про все інше подбають.
Щодо цього у Y. Т. є певні сумніви. Ну, але якщо в неї виникнуть проблеми, завжди можна помахати жетонами.
Поки Y. Т. зі скейтом у руках вилазить із вантажівки, Нґ видає якісь нові звуки. Вона чує, як щось ковзає і клацає, резонуючи з усім корпусом, як оживає машинерія. Озирнувшись, вона бачить, що сталевий кокон, який звисав зі стелі, розкрився. Під ним — складаний мініатюрний гелікоптер. Його гвинт розкривається, наче крила метелика, що вилазить із лялечки. На боці гелікоптера написано: ЖНЕЦЬ БУРІ.
Потрібний склад — четвертий ліворуч — знайти нескладно. Дорогу, що біжить униз до води, перегороджують кілька вантажних контейнерів — величезні залізні коробки, які можна побачити на причепах вісімнадцятиколісних фур. Вони поставлені ялинкою, і доводиться з пів десятка разів виписати «мисліте», проходячи вузеньким плутаним каналом поміж залізних стін. Нагорі стоять озброєні хлопці, дивляться на Y. Т., яка обережно веде дошку повз перешкоди. Поки вона встигає доїхати до протилежного краю, її вже роздивилися вздовж і впоперек.
Де-не-де просто на дротах висять лампочки, десь навіть напнуто кілька гірлянд. Їх увімкнули, просто так, щоб вона почувалась комфортніше. Нічого не розбереш, світло плаває кольоровими плямами посеред непроникної хмари пилу та імли. Просто перед нею доступ до води перегороджено ще одним лабіринтом контейнерів. На одному ґрафіті: УКОР КАЖЕ: СПРОБУЙ ЗГОРИ ВНИЗ!
— Що за УКОР? — цікавиться вона, просто щоб розтопити лід мовчання.
— Унікальний Король Озонових Руйнівників, — пояснює чоловічий голос. Його власник саме зістрибнув зі складського дебаркадера праворуч від неї. Всередині Y. Т. бачить електричне світло і жевриво цигарок. — Ми так звемо Еміліо.
— А, точно. Фреонник. Але я тут не через Холодець.
— Як скажеш, — погоджується один із хлопців, високий і стрункий, років тридцяти з лишком, але надто худий, щоб мати сорок. Дістає з рота бичок і кидає вбік, ніби дротик. — А чого тоді прийшла?
— Скільки хочете за «Снігопад»?
— Один і сімдесят п’ять Ґіппера.
— Наче ж було один і п’ять, — дивується Y. Т.
Хлопець хитає головою.
— Сама розумієш, інфляція. Але це нормальна ціна, бля, та твоя дошка коштує Ґіпперів зо сто.
— За долари таку взагалі не купиш, — дратується Y. Т. — Слухайте, в мене тільки півтора.
Дістає з кишені згорток.
Чувак сміється, хитає головою, гукає до кентів на складі:
— Чуєте, мужики, в нас тут дівка хоче розрахуватися Мізами.
— Краще викинь їх, сонце, — озивається різкіший, гидкіший голос, — Або купи собі тачку.
Це говорить іще старіший дядько з лисою маківкою, кучерявим волоссям на скронях і великим пузом. Він стоїть на дебаркадері.
— Як не хочеш брати, так і скажи. Всі ці балачки бізнесу не стосуються.
— Дівки сюди заходять не дуже часто, — зауважує товстий і лисий. Y. Т. так розуміє, що це має бути сам УКОР. — Так що тобі знижка за сміливість. Повернися.
— Та пішов ти... — каже Y. Т. Для нього вона повертатися не збирається.
Усі, хто це чує, заходяться реготом.
— Добре, давай, — погоджується УКОР.
Високий худорлявий чоловік повертається до дебаркадера, забирає звідти алюмінієву валізку, кладе її на сталевий барабан посеред дороги, що сягає йому десь до пояса.
— Спершу гроші.
Y. Т. дає йому мізи. Він оглядає пачку, щириться, несподівано різким рухом кидає всередину складу. Хлопці всередині знай гигикають.
Він відчиняє валізку, всередині — маленька комп’ютерна клавіатура. Вставляє свою картку в роз’єм, кілька секунд щось набирає.
Тоді виймає з горішнього відділення трубку, вставляє у гніздо в нижній частині. Машина втягує трубку, щось робить з нею, а тоді випльовує назад.
Він передає трубку Y. Т. Червоні цифри на ковпачку починають відлік з десяти.
— Коли дійде до одиниці, приклади до носа і вдихай.
Але вона вже задкує.
— Дівчинко, якісь проблеми?
— Ще ні. — І щосили підкидає трубочку в повітря. Нізвідки налітає скрекотіння лопатей, над головами з’являється Жнець Бурі; на мить усі присідають, на мить у всіх від несподіванки підгинаються коліна. Трубочка на землю не повертається.
— Ах ти ж сука, — каже кощавий.
— Це був реально кльовий план, — визнає УКОР. — Я лише одного не розумію: чого б то мила, розумна дівчинка брала участь у самовбивчій місії?
З’являється сонце. Власне, добрих пів десятка сонць спалахують у небі навколо них, і тіні зникають. У цьому сліпучому сяйві лиця кощавого та УКОРа здаються якимись пласкими і геть невиразними. Y. Т. єдина, хто щось бачить, бо її Забрало гасить надлишок світла, чоловіки ж кліпають і осідають під його масою.
