Ледачi нехай не бояться — вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя — отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.
Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.
Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi — всi нехай лежать на сонцi.
Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi — нам товаришi.
I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.
Слава Сонячнiй машинi!
Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!
Вiльна Спiлка Творчої Працi»
На площi стоїть тиша, як бувало колись давно-давно, за минулої доби пiд час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висувається з натовпу обережно, тихенько, потупивши очi. I тiльки там, у завулках, звiдки гомiн не перешкоджає молитися на Манiфест, там ланує галас, смiх, спiв, вигуки, сварки.
— Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася? Ах, подумаєш: «переповненi молоком» Ану, як то тi переповненi молоком запрацюють. Язиками й на флейтах легко, а як то лопатами. «Ми вам, ми вам Райський сад». А вугiль! Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?
— Ми! Все дамо!
— Та ти хто?
— Я!
— Авжеж.
— Я… Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльної Спiлки I тодi..
Фейерверк смiху шугає на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквiтчане жовто-бiлим вiнком кiс.
— А щоб ви знали, що дамо! Ви — ледацюги, хорi, нiкчемнiї Можете собi лишатись дома! Будь ласка.
Регiт вибухає ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.
— О, ця переповнена молоком!
— Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?
— Дамо!
— А воду?
— I воду.
— А яким чином? Нi, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?
— «Яким чином, яким чином»! Уй, маруди!
Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослiй, бородатiй регiтливiй купi голiв. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молодi обличчя, видершись iз них, спiшать далi.
— Та куди ж ви! Гей! Переповненi молоком, куди ви?
— Не держiть їх — вони доїтися побiгли!
— А дивiться, дивiться! Он уже цiлий загiн переповнених молоком летить Iз прапорами! З музикою.
— А ти б, чоловiче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше дiло задумують, а ви тут…
— О, маєш! Ще один переповнений молоком!
— Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.
— Ого! Та воно ще лається. А по мордi не хочеш?
— Та ну, годi вам! Це ж жарт…
— Розумiється, хороше дiло, хто ж…
На бородатi, зачучверенi голови налiтає загiн молодi, як зграйка ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий смiх, безладний спiв заливають, закривають старi пнi змивають їх i волочать у бурному потоцi за собою.
I цiлий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалiя молодостi, спiву, смiху, танцiв i зелено-золотих прапорiв. Вiтер обома руками хапає з землi людську радiсть, перекидається нею, бризкає в розчиненi вiкна, п'янить, чучверить голови, посмiшки, душi.
I цiлий день п'яно й щасливо посмiхається Велика Матiр до розчучверених дiтей.
Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно виконує свої обов'язки, вона з усiєї сили стоїть бiля iпечi, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захорiти. погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.
I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють її, просять, вимагають не робити нiчого? Але принцеса тiльки мовчки повiльно крутить головою — вона зовсiм не хора, вона почуває себе цiлком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.
Одначе, коли вона не стоїть бiля печi, не миє посуду й не прибирає кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем догори, заплющивши очi, i не рухається.
