— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро експедицiю я так не можу. Насамперед треба, щоб нiхто не заважав. Треба дверi замкнути й нiкого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з мене не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке щастя жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не могла навiть уявити собi такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся пiд променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колiр, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна i… Можна вас гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в волосся! Ух, який теплий нiжний дух. Ви знаєте, Елiзо? А проте, дурницi! Так, значить, про експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мiшка горiхiв взяти жменьку. От скiльки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цiлих три днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити. А ранiше треба було всього вiсiм годин. Але як ми їхали, Елiзо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та зрозумiло: скiльки часу не функцiонували залiзницi. Колiї поржавiли! Ну, i зупинялись на кожнiй станцiї, розшукували мiсцевих залiзничникiв, iпереводили якiсь стрiлки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямi й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розумiється, везли з собою масу вiдозв i манiфестiв Вiльної Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто благала нас узяти їх iз собою. Тут же записувались до Вiльної Спiлки, просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто трiумфальний похiд. Цi три днi промайнули як три хвилини. Ви уявiть собi, Елiзо: сонце, весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, i наш потяг! Всi вагони вiдкритi, уквiтчанi вiнками, прапорами; скрiзь музика, спiви. I парочки, парочки! Потяг парочок! Iй-богу! Ну, може, десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Нiколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн… Ну, нiчого. Але, знаєте, Елiзо, вiн дiйсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засiдання. Зовсiм справжнi засiдання — з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину, Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а на нашому вагонi — засiдання. А на йолi дикi конi. Маса коней здичавiла, бiгають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корiв, птицi, собак. I от засiдання. Виявляється, Елiзо, це все ж такя не так просто — вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чiпляється одне одного. Ну, скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елiзо, ви знаєте, наш Рудi — просто надзвичайний! Навiть Мертенс мусив признати його «надприродну», як вiн сказав, «прозорливiсть i генiальну гостроту розуму». Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандiозно, так усе далеко й широко видно. А скiльки енергiї, Елiзо? Я нiколи не думала, щоб у Рудi, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергiї, сили, волi. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки, спокiйно, методично, але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої мiри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо, ви повиннi негайно їсти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту… ту стару їжу? Для чого? Я не розумiю.
Принцеса Елiза проводить рукою по чолi й. по лицi, неначе зганяючи блiдiсть.
— Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман iз цiєю Iрямою?
