Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вiкна прожогом пролiтає сiра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Елiза прикладає руки до лиця и жде.
Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?
Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.
— Увiйдiть!
Ну — «увiйдiть». У кiмнату влiтає бiло-чорний вихор. Бiлий капелюх аж на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого лиця iпринцесi. З поля, з лiсу, натуральнi, свiжi, спецiально для Елiзи збиранi.
— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елiзо. Я мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А ви подивiться, який там гарний бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо? Бджола там? Чого ви злякались?
Елiза пiднято смiється — маленький жучок, дурницi. Треба швидше квiтки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).
— Ну, як же там? Привезли вугiлля?
Труда падає на спинку фотеля й розпинає по нiй руки.
— Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять потягiв! Це — першi. Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць ви будете мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.
Чорно-бiлий вихор зненацька дивується:
— Слухайте, Елiзо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та нi нi що ви смiєтесь. Знаєте ви це чи нi? Я серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!
— Не знаю, Трудо, i не хочу знати.
— Чому?!
— Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)
